Ольга Міцевська
Поезія
Верлібри
Туга воскової сльози
«Жертва Богові — зламаний дух»
Хай буде воля Твоя!
Веселка на віях
Графік суєти
Маскарад ілюзорності
Прийди!
Застигла сльоза...
самотня... воскова...
Щоб стекти їй забракло вогню
і горіння — щоб влитись
у потік вселюдської печалі...
Воскова... самотня... Застигла
на повіках душі.
Й не змовкала...
Боліла... Хотіла пролитись
У тугу чи пісню.
Та марно.
Зостався лиш сум.
Зловіщий... холодний...
в невір'я закутий... восковий...
І вона...
Не одна — їх багато —
воскових... твердих... і —
самотніх...
Воскові сльози... восковий біль...
восковий сум...
Воскова душа
ледь тепліє в глибинах єства
і безмовно благає: «Вогню!»
...О, тільки б не стати їй каменем.
«Жертва Богові — зламаний дух»
Пс. 51:19
Згрібаю з душі голіруч жар і попіл...
Обпікаюсь і плачу...
Питаю: «Навіщо?
Для чого, мій Боже, ця жертва?
Я ж відбірне несла, все найкраще — для Тебе».
Та...
вмить зайнялося й згоріло дотла
Все, чим я дорожила.
З серцем, повним скорботи, перебираю вуглини.
Шукаю причину, прагну — Істини.
Зламаним духом торкаюсь жертовника серця...
І...
здіймаюсь увись
у клубках фіміаму...
До престолу Того, Чиїх задумів ще мить тому
Не могла осягнути...
Руки обпечені зводжу до неба —
Більше не плачу, бо знаю,
за що заплатила ціну...
Устами обвітреними хвалу шепочу
Й не ридаю, бо бачу плід болю —
Загартований дух, що готовий долати усі перешкоди.
Піднімаюсь,
іду —
Щоби знову і знову згрібати жарини —
Рости,
гартуватись
і — перемогти!
Планую, мрію, сподіваюсь…
Та воля Твоя хай буде, о Господи!
Будую, плекаю, лелію…
Ти ж плавиш, карбуєш, обточуєш.
Я — боязко, невпевнено, бездумно іноді, невміло.
Ти — філігранно, витончено, бездоганно.
Горіти я хочу, та вмить попелію,
Бо й постала із праху за Словом Твоїм.
Ти ж — вогонь невгасимий.
І створив Ти мене не для попелу,
А для слави Своєї — вінцем сонцесяйним.
І я буду сіяти, бо Ти джерело мого світла,
Горітиму вічно для Тебе,
Бо Слово Твоє, наче вітер
Роздмухує іскри душі.
Надіятись буду, мріяти, сподіватись,
Плекати, леліяти, будувати,
Хоч боязко, невпевнено, невміло
Горіти, сяяти, променіти — повік.
Хай же буде воля Твоя, о Господи!
Вона вигравала на віях веселкою…
І всім завжди видавалася
Чи то нежданою радістю,
Чи скороминучим смутком…
Насправді ж вона була тугою,
Болем, до краю спустошеним,
Хоча й мерехтіла всіма барвами,
Неначе ховалась у строкатому сяянні.
Усі дивилися — та й бачили веселку,
Дехто навіть милувався нею.
І дарма, що вона на віях,
Чи ж може веселці бути невесело?..
Я почти свел дружбу с одним старичком,
которого встречаю каждый Божий день,
в известный час.
М. Достоєвський «Білі ночі»
Ти…
Бурхливо вирує
Невпинний потік великого міста…
І в ньому
Стрічаєш безліч людей,
З якими вітаєшся
Тільки тому,
Що їх щільний графік суєти
Перехрещується з твоїм.
Ти не знаєш
їхніх імен, їхніх доль,
Тобі не болять їхні болі.
Та й, направду кажучи,
Тобі до них байдуже…
Одне лише єднає вас:
Розклад —
Одночасний графік суєти.
ВІН
…Бурхливо вирує
Безмежний потік гріховного світу.
І в ньому
Мільйони… самотніх і байдужих.
Та до кожного
Вітається Той,
Чий графік, хоча й не мав би,
Але перетинається з нашим.
І Він знає
Долю кожного, його біль…
Кожне ім'я карбувалося
На Його долонях ржавими цвяхами.
І єдине роз'єднує з Ним:
Розклад —
Наш безглуздий графік суєти…
Як слимак, що загубив свою раковину,
Блукаю в примарному світі ілюзій.
Він безжально обпікає холодом,
А я повзу, недолуго прикрившись
Липкою маскою непроникності.
Замерзаю...
Наче промінь, що будить весну своїм сяєвом,
Бог розсіює мій маскарад ілюзорності.
Ще відчуваю холодний подих у спину,
Але десь в глибині сокровенного
Уже визріває незриме тепло.
Оживаю...
Живу!!!
Той Ісус, що вознісся на небо від вас,
прийде так, як ішов Він на небо.
Дії 1:11
– Ото, незабаром приходжу! – тривожним сум'яттям майнуло на світом.
– Ото, незабаром… – бентежним відлунням озвалося в серці.
… А на щоці усміхнена сльоза завмерла –
загасити боялась надію, що сяйнула в глибинах єства.
Сяйнула і… ні, не погасла…
Розквітла –
Стрімким польотом душі, окриленої чеканням.
Та невпинний час хвилинами стікав у забуття чи у спомин…
І надії несміливий поклик губився в стоголосому мовчанні.
- - -
– Ото, незабаром приходжу!..
Приходь, Наречений! Твоя наречена
Чистим вісоном огорнена…
Й оливи в світильниках досить.
Але задрімала –
либонь, вже втомилась чекати.
– Так – незабаром прийду!
- - -
…Прокинься, душе, пробудися! Воскресни із мертвих, надіє!
Твій Цар повертається, тішся.
Хай світ цей позаздрить, побачивши радість твою
І голос почувши, що кличе: «Прийди!»
Прийди, Господи Ісусе!
