Ольга Міцевська
Поезія
"Високий у думки політ"
"Для чого марно тратити слова"
Осоння віри
"Слова із серця рвуться у політ"
Петро
Веселка на віях
Йосип
Торкнусь
Миті одвічного
Храм
Напишу
Крила натхнення
"Тишу шукаю - омріяну втіху"
"Буря за вікном, а в серці тиша"
"У трепеті замріяної тиші"
Мелодії часу
"Від серця людини до Бога півкроку"
Два погляди
"Крізь втому буднів просіває день"
"Народилось життя"
"Зажурились думи"
* * *
Високий у думки політ,
Широкий розмах її крил.
Боюся польоту без сил
Й думок, що бредуть по землі.
Думок, що не ніжать небес,
Не здмухують пил із зірок.
Боюся безкрилих думок,
Що бачать лиш бруд і себе.
* * *
— Для чого марно тратити слова,
Як можна все сказати зовсім просто?
Така заява — справа не нова,
Так говорив колись уже апостол,
Чекаючи підтримки у Христа:
«Пролити цінне миро — марнотратство!»
На захист вбогих і нужденних став,
Чужим розпоряджаючись багатством.
«Вона зробила добре. На віки
Запам'ятають вчинок цей і жінку…»
Тому рішучим помахом руки
Красивих слів нанизую перлинки.
Щоб їх Христу покласти коло ніг,
Як дар за те, що душу повнить словом.
І в мить, коли земний закінчу біг,
Почути: «Добре це!» — із уст Христових.
Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє,
в Ісусі Христі (Фил.4:13).
На осонні моєї мрії
Тихо ніжиться зерня віри.
В грудях щемом тремким зоріє
Всеосяжне блаженство миру.
Та реалій гірких тривожність
Робить серце безкрило-кволим.
Я відчайно кричу: «Не можу!!!»
І пронизую всесвіт болем.
Але раптом з безсилля гробу
Проростає зерно гірчичне.
Знову лунко звучить: «Ти спробуй!»
Голос Божий — святий і вічний.
Він осонцює днину кожну,
Білокрилить прадавню мрію.
Серце вторить йому: «Я зможу!
Я в Ісусі усе зумію!»
* * *
Слова із серця рвуться у політ,
Та відпустити їх до болю лячно.
Я не тривожусь, як їх сприйме світ,
Я не чекаю на хвалу чи вдячність.
Але боюсь невиплеканих фраз.
А ще страшусь необережним словом
Чи фальшю образів і надміром прикрас
Затьмити сяйво Божої любові.
А він чекав борні, чудес і сили…
Вже й меч припас: «Не здамся просто так.
Я вистою, хоч всі би спокусились!
Віддам я навіть душу за Христа!»
Слова ці твердо в серці карбувались —
В них щирий намір, мрія запальна.
Не може ж закінчитися провалом
Життя Учителя — за це його війна.
Але коли над Гетсиманським садом
Борня велася: «Боже, пронеси…»,
Він мирно спав. А в мить ту вічний задум
Вершив Своїм смиренням Божий Син.
Не звав на поміч ангелів загони —
Один лиш додавав Христу снаги.
Петрові ж виділись у сні мільйони
Повергнутих Господніх ворогів.
«Вставайте — ось наблизився мій зрадник!» —
Схопився. Рукоятка у руці.
Зирк на Христа — який Він безпорадний…
Клинок сяйнув — вже взята перша ціль!
«Не з тим мечем вступаєш ти у битву, —
Слова різнули душу, наче сталь, —
Я переміг — моя війна в молитві…»
Пильніше придивився до Христа.
«Чи ж справді той Він, що спасе народ свій?
Невже не Він — надія праотців?
На смерть іти невинному — юродство!
Для чого ж стільки праці, стільки слів?..»
…Ми часто теж готові воювати
За «Божу» істину на розсуд свій.
Аж до відречення розчаруватись,
Коли за нами Бог не піде в бій.
Та стріне нас Господь в Тиверіаді…
Й тоді складемо іспит на любов,
Коли свій меч залишимо позаду,
А в бій підемо в силі молитов.
Вона вигравала на віях веселкою…
І всім завжди видавалася
Чи то нежданою радістю,
Чи скороминучим смутком…
Насправді ж вона була тугою,
Болем, до краю спустошеним,
Хоча й мерехтіла всіма барвами,
Неначе ховалась у строкатому сяянні.
Усі дивилися — та й бачили веселку,
Дехто навіть милувався нею.
І дарма, що вона на віях,
Чи ж може веселці бути невесело?..
Він її покохав за цнотливість,
Чисту душу і погляд ясний.
Але раптом удар — чи ж можливо
Так було помилитися в ній?
Міркував, за яку ж то провину?
То ж, напевно, таки неспроста:
Палко мріяв про власного сина,
А натомість осміяним став.
Ледве стримував серця ридання.
Шепотів лиш одне: «Не прощу!
Вщент розбиті усі сподівання.
Хай іде собі геть — відпущу!»
Трохи втишився біль… Можна й спати —
В серці намір твердий. Але ось:
«Ти не бійся Марію прийняти», —
В сні до нього проказує хтось.
Кожне слово в душі карбувалось —
Він впізнав голос свого Ягве:
«Знай — від Мене усе оце сталось!
Мого ж Сина — Ісусом назвеш…»
Більше вже не шукав він провину.
Знав напевно — усе неспроста.
Мріяв бавити власного сина,
Але батьком Господнього став.
Добре в серці бажання плекати,
Але десь на перетині мрій
Буде вибір — і треба обрати
Божий намір здійснити чи свій.
Торкнусь співчуттям до страждання,
До кожного серця — любов’ю,
До Бога — палким розкаянням,
До неба — душі чистотою.
Торкнусь — і лід серця вмить скресне,
Сльозами стече крізь вічі
І прийде те Царство Небесне,
Де житиму нині та вічно.
Не раз покидатимуть сили,
Як хтось з кровотечею в серці,
Плекаючи віру, несміло
До серця мого доторкнеться.
Та сил почерпну я в Ісуса.
І в миті щасливі й тривожні
Любов’ю до зла доторкнуся
Й осяю добром серце кожне.
Думку до думки, і слово до слова,
Мов намистини, нанизую знову.
Та описати буваю не в силах
Посмішку неба красиву-красиву,
Чисту пелюстки сльозу на світанні,
Пісню зірниці тремтливо-печальну,
Спрагу проміння, що сяє в зеніті, —
Хоч це всього лиш одвічного миті.
Миті величні, що серце бентежать,
У таїні неосяжно-безмежній
Дивно постали, як світу основа,
З думки Творця, за Святим Його словом.
Розумом їх осягти не беруся —
Небу у відповідь тихо всміхнуся…
Думку до думки зберу по краплині
Й виллю у слово — подяки й хваління.
…Ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває.
1 Кор. 3:16
У серці зводить Бог
Святий величний храм.
Прихисток від тривог
Душа знаходить там.
В нім вічна таїна
Пречистих одкровень
Й оселя неземна,
Де Божий Дух живе.
Торговців геть жену,
Нема їм місця там.
Вже сплачено ціну
За дух мій — кров Христа.
Не розміняюсь — ні! —
На дріб’язок гріха,
Щоб Божий Дух в мені
Ніколи не cтихав.
В святе святих несу
Хваління фіміам —
В моїй душі Ісус
Споруджує Свій Храм.
Напишу...
щось красиве й величне,
щось бентежно ліричне,
щасливо трагічне
...напишу.
Напишу...
не для слави чи пихи,
Не для жалю чи сміху —
промовисто тихо
...напишу.
Не змовчу...
хай від щирого слова
Зла хитнуться основи,
поспадають окови —
...напишу.
Напишу...
хай надія воскресне,
І злетить в піднебесся
Богу пісня чудесна.
Напишу…
Думки, як птахи, з-під руки втікають,
Піймати хочу — метушусь безсило:
Пишу, читаю, думаю, черкаю…
Та лиш в Тобі, Господь, натхнення крила.
І пишеться тоді, коли Ти мовиш,
Хоча й нечутно для людського слуху,
Своє живе вогненно-чисте слово,
Що проникає у глибини духу.
Думки, мов птахи, їх не наздогнати,
Щасливі, трепетні, гіркі, тривожні…
Тож говори — я буду дослухатись,
Ти — джерело мого натхнення, Боже.
* * *
Тишу шукаю — омріяну втіху,
Тишу без відчаю, тишу без сміху,
Тишу не ту, що звіщає про бурю
У передгроззі природі приснулій.
Тишу не ту, що на мить запанує
Там, де наклепника жертва почує.
І не оту, що дзвенить лиховістям,
Тому, хто збився зі шляху у лісі.
Тишу шукаю у серці і в домі,
Тишу у силі і тишу у втомі,
Тишу у слові палкої молитви,
Тишу в спокусі, тривозі і в битві.
Тишу, що душу осяє світанням,
Тишу, що зміцнить надію останню.
Тишу шукаю — до неї горнуся —
Втіху безмежну єднання з Ісусом.
* * *
Буря за вікном, а в серці тиша —
Ледве віє ніжний, свіжий вітер.
Божий Дух, що з серця сльози витер,
У душі теплом надії дише...
Буря за вікном. Колись у бурях
Я шукала повноту життя:
Щоби стрімко — аж до забуття,
Щоб у жилах холодком війнуло.
Потім духом зламаним я Бога
В бурі сподівалась віднайти,
В пристрастях земної марноти —
Грізного, могутнього, святого.
Не знайшла. І в душу увірвався
Відчаю нестримний буревій.
Раптом: Вщухни! — голос неземний
В серці спокоєм святим озвався.
Бог знайшов мене, й ледь чутним кроком
В душу тишею Він увійшов...
В Нім надія, віра і любов...
Буря за вікном — а в серці спокій.
* * *
У трепеті замріяної тиші
Чи в злеті велемовства гомінкого
Здіймусь сльозою в небо, де у вишніх
Оселі Бога.
І припаду, шукаючи прихистку,
До ніг Отця, мов сплакана дитина,
І принесу, ні, не намиста, низку
Гріха й провини.
Я не прошу ні слави, ні досягнень,
А темряві безцільності сліпої
І в мареві ідей, високих прагнень
Прошу спокою.
І сили, щоб іти й не розгубити
Коштовних перлів на життя кривизнах,
А щоб Отцю чудові самоцвіти
До ніг покласти коло брам Вітчизни.
1. Згоріти
Горить свіча, свіча життя людського
То мерехтить, а то палає ясно...
Стікаючи слізьми під воску стогін,
Стліває ґніт нам вділеного часу.
Горить душа... То вічності сіяння
Пронизує її слізьми спокути...
І воскрешає давні поривання
Мелодія тремтливо-незабутня —
Тривожно-світла дума часоплину
На тлі страшних реалій злого світу...
Горить душа — хто вгасить те горіння?
Не так свіча — їй суджено згоріти...
2. Відболіти
Знов день обперся на плече смеркання,
Зібгавши сяйво в місячну дугу,
І проридав, для когось вже востаннє,
Свою безмірно болісну тугу.
І заглядає дню новому в вічі
Лукавства підлий кругловидий сміх,
І знову душі стомлені калічить
Смертельним жалом невсипущий гріх.
Знов серця біль переросте у відчай,
В образу — слово, сказане «не так».
Знов хтось бездумно кине «правду в вічі»
Чи поцілунком дасть зрадливий знак.
І знов тепер, як сотні років тому,
Душа за раєм втраченим щемить
І, щоб навік вернутися додому,
Весь біль людський покірно відболить.
3. Пробудитись
О благодатний час — спасіння мить!
Чуттів отих з душі ніщо не може стерти,
Коли уперше осяйна блакить
Зігріла серце поглядом безсмертя.
Як чистоти небесної печать
Душі торкнулась благодаттю Духа,
Коли уста від трепету мовчать,
А серце пильно Божу велич слуха.
Коли завмер невпинний часоплин,
І пісня вічності полинула над світом,
Щоб дух, піднявшись із гріха глибин,
Міг для життя нового пробудитись.
4. Досягти
Жовте листя... Замріяний сум...
Тихий шелест невпинного часу.
Ніжний трепет окрилених дум
І сивин незбагнена окраса.
Все мине, як ранкова імла,
Зникне враз, як роса на світанні.
І та пісня, що перша була,
Обернеться у пісню останню.
Відгорить часоплин, відболить,
Заясніється миттю натхнення.
І душі, що збагнула цю мить,
Шлях осяє святим одкровенням.
І як стихне останній мотив,
Торжеством стануть сльози спокути…
Як чудово небес досягти,
Щоб до вічності духом торкнутись.
* * *
Від серця людини до Бога півкроку,
Півпомаху крил у польоті високім,
Рішучого, сильного, а чи недужого,
Та не байдужого.
Від болю людського до неба – півслова
Тремтливого, тихого чи гомінкого,
Благального, гнівного, слізного, впертого,
Та ж бо відвертого.
Півслова, півкроку, але не піввіри,
І, хоч спотикаючись, та не в півсили
Дорогу пройти в півсльози довжиною,
Щоб прірву здолати між Богом й собою,
Півкроком надії та вірності битвою –
Серця молитвою.
Давні образи в мами на стіні
Поглядом сумним зазирають в душу.
Але в тих очах не вдалось мені
Віднайти того, ради чого мушу
Проти хвиль плисти попри біль і страх,
Тамувати гнів, ворогам прощати,
Ближнього тягар на своїх плечах
Наче свій нести і — не нарікати.
Я шукала це в погляді сумнім
Давніх образів і в убранстві храму,
А душа кудись в далі неземні
Прагнула злетіть понад куполами.
Та як синь небес, чиста, осяйна,
Поглядом Христа озорила душу,
Враз відчула я, що знайшла вона
Істину святу, котру знати мушу:
Часто непростим буде каяття
Й завжди нелегким — вибір на розпутті…
Щоб знайти Христа, дане нам життя,
Й дана вічність нам, щоб Його збагнути.
* * *
Крізь втому буднів просіває день
Нові чуття, нові думки і мрії,
Й акорди недоспіваних пісень,
Які душа у глибині леліє.
То повниться надією печаль,
То осипається тугою щастя...
Й карбується невидима скрижаль
Невпинно швидкоплинним ліком часу.
І кануть в тишу сказані слова,
Хоча, здається, й голосно кричали,
І губиться мелодія жива
В полоні невимовної печалі.
І тільки віри іскорка ясна
Бентежить серце осяйним чеканням,
Для мрії — крила, музику пісням
Дає, а слово воскреша з мовчання.
Її не згасить ні років політ,
Ні холод каменю, ані гріха прокляття,
Крізь втому буднів шлях наш озорить
Любові Божої ясним багаттям.
* * *
Народилось життя. Заясніли рожеві світанки
Ніжних весен земного людського буття.
Народилось життя. І шукає надійних пристанків
В тихім спалаху днів, що у вічність летять.
І життєвий мотив зазвучав всім до болю знайомий —
Перший крик немовляти спинив суєту.
Посміхнулася мати й свою непомірнуутому
Перелляла у вдячність Ісусу Христу.
Народилось життя, щоб любити, терпіти, страждати,
Хрест нести, а чи, гордо вдягнувши вінця,
Вмити руки й зухвало обтерти в заплямлені шати
Кров’ю тих, хто за правду стояв до кінця.
Народилось життя — і схилились в смиренні коліна...
І звичайні слова сколихнули світи.
— Боже мій, — молить мати, — дітей від гріха та гордині
Й від людської злоби збережи, захисти.
Як же страшно частинку себе в руки грізного ката
Їй віддати на плаху чи на розп’яття.
Та ще гірше в лякливо зрадливій усмішці Пілата
Упізнати життя.
Богом дане життя.
* * *
Зажурились думи. Журавлями
Закружляли в високості мрії.
Ще, здається, осінь за горами,
Ще весна надією тепліє.
А душа журливо щось курличе.
Чужина — хоча й гніздечко звите...
А душі наснилась знову вічність —
Давня мрія, сонцем оповита.
Промайнула в злеті журавлинім,
Заясніла у небесних далях.
Я ж бо думала здіймусь, полину,
Але сили мало, ой як мало.
Та не здамся із гріхом в двобої,
Хай душа міцніє в грізнім гарті.
Знаю, ради вічності й собою,
І життям пожертвувати варто.
