Ольга Міцевська
Найкраща проповідь
...як здобудеш дорогоцінне з нікчемного, будеш як уста Мої:
до тебе самі вони звернуться (Єр. 15:19).
Двоє людей дивилися в тюремне вікно:
одна бачила бруд, інша бачила зорі.
Зібрання наближалося до закінчення. Вона (а назвемо Її саме так – Вона – просто людина) напружено дослухалася до кожного слова промовців. І чим більше дослухалася, тим більше Їй хотілося зникнути з цього місця, розчинитися в повітрі або просто вийти. Але Вона не могла навіть поворухнутися, бо однією рукою тримала свою сонну доньку, а іншою стискала невидиму «пружину», яка не давала синові хоч мить спокійно посидіти. Та рука, що стискала «пружину», синіла від напруги, та, що тримала донечку затерпла та мимоволі похитувалася, ніби заколихуючи малу. Але Вона того не помічала, бо Їй боліло щось інше – більше, ніж просто руки. Боліла душа. Ой, як незатишно було Їй у цьому домі: нещирі слова і погляди, нещирі усмішки. Навіть висока стеля, здавалося, тиснула на Неї нещирістю. І так з дня на день. Ті ж брудні сільські вулички. Той же новий дім молитви – окраса всього села – впорядкованість якого мало не дратувала Її знову ж таки своєю показною нещирістю. Ті ж п'ять проповідників, четвертий з яких закінчував служіння тими ж словами, які Вона чує ось уже десять років.
Єдине, що здавалося Їй щирим, було Її ж бажання зростати і вдосконалюватися у вірі. І воно було б справді щирим, якби... О, скільки було цих «якби»! Якби пастор готувався до проповіді. Якби проповідники більше читали Біблію. Якби хористи більше серця вкладали в свій спів. Якби, навіть, вона сама більше шукала «того, що вгорі». І всі ці «якби» лишали в серці глибокі сліди осуду, які від докорів ще неспаленого сумління ятрилися болем душі.
Нарешті остання молитва. Вона заледве підвелася, мимоволі відпустивши «пружинку», котра не забарилася звернути на себе увагу всіх присутніх. Їй здалося, що всі довкола засуджують Її, мовляв: «Не вмієш виховувати!» А всі просто посміхнулися, зазирнувши у жваві оченята кмітливого малюка. Цього вона не помітила і стисла «пружину» так, що вона аж заскрипіла. Разом з нею стисла й порожню душу – де вже тут до молитовних слів...
Раптом тишу прорізав чийсь дзвінкий голос. Вона прислухалася. Молилася людина – проста собі, непримітна. Але такої молитви, як Їй тоді здалося, Вона ще ніколи не чула. Голос, подякувавши Богові за спасіння, почав дякувати за служіння. Вона мало не розсміялася від роздратування – за що ж тут дякувати! Та той, хто молився, наче почув її невимовлене питання і продовжив: «Дякую, що Ти вчиш нас не хвалитися собою, але тільки Тобою. Дякую, що вчиш шукати перше Царства Божого і бути святими, як Ти святий...» Вона остовпіла: дійсно, всі ці вірші з Писання звучали в цей день. Як же Вона не звернула на них уваги? І сльози наповнили не тільки її очі, а й, здавалося, усю порожнечу душі, і пролилися із Її вуст словами каяття.
...Донечка давно прокинулася. «Пружинка» сиділа під сусідньою лавкою і здивовано скоса позирала на Неї. Але Вона не помічала цього. Не відчувала й нещирих посмішок, слів та поглядів. І дах вже не тиснув на неї нещирістю. Вона його просто не помічала. Бо бачила небо відкрите і простенька молитва «звичайної» людини лунала в серці, як голос Божий – як найкраща проповідь в Її житті.
