Володимир Сад
Поезія
Людям страшно зустрітися з Богом
Життя не перепишеш
Камо грядеші
"Листопаду підставив долоні я"
"Глибока ніч. В принишклому саду"
"В душі моїй купається блакить"
Мамин сон
"Закружляв яблуневий вальс"
"Осіннім сумом схлипують шибки"
Ми не дволикі
Людям страшно зустрітися з Богом…
Людям страшно зустрітися з Богом,
Та страшніш не зустрітися з Ним.
Краще б Він був суддею нам строгим,
Ніж далеким назавжди й чужим.
Він — Любов пресвята і всевишня,
Він запалює зорі в душі.
Чому так у житті нашім вийшло,
Що ми йшли на пусті міражі?
Чому серце — утомлений острів —
Не противилось хвилям гріха.
Бився човен об камені гострі,
Не тривожилась совість глуха.
А боліло ж, боліло, боліло,
До знемоги боліло й пекло…
Млява спроба звільнитись, несміла,
І відчути блаженне тепло.
Бо хтось душі притримував міцно,
Не даючи спочинку й на мить,
І лежати примушував ницьма,
Щоби нам не відкрилась блакить.
Відступися від серця, тривого!
День прийдешній хай буде ясним!
…Дуже страшно зустрітися з Богом,
Ще страшніш — не зустрітися з Ним…
Життя не перепишеш, як історію,
Не зробиш кілька дублів, як в кіно,
Не втиснеш в найсучаснішу теорію
І не затулиш, як старе вікно.
Шляхами перехрещене мінливими,
Пошарпане вітрами боротьби,
Зігріте сонцем і полите зливами,
Просвітлене, із присмаком журби,
Лихими ратаями переоране,
Тороване по зрадницькій ріллі,
Тавроване, та справжнє і нескорене,
І на очах, а не в сирій імлі.
І прихилялось небо яснозоряне,
І ранок щедро сонце дарував,
І голубінь всміхалась розпрозорена,
І я ішов щасливий межи трав.
Того не пошкодую, що вже втрачене,
Піду вперед і ще чомусь навчусь.
Життя моє було згори освячене,
Старих доріг ніколи не зречусь.
Час жене нас вперед і нещадним бичем
Невідчепно штовхає у спину.
Зотліває душа, серце яро пече.
Камо грядеші,
Людино!
Той, хто вказує ціль, ув олжі й без жалю
Наостанку візьме нас на кпини.
Я для тебе, душе, в Бога сили молю.
Камо грядеші,
Людино!
Усевишній Господь від любові помер,
Божий страдник провів для нас межі.
По якій же стезі нам ступати тепер?
Камо грядеші?
Наш совість і честь хай не зраджують нас,
Можна бути нагим і в одежі.
Запитаймо себе, запитаймо ще раз:
Гомо сапієнс,
Камо грядеші?
* * *
Листопаду підставив долоні я,
А листки покружляли до ніг.
Колоритна осіння симфонія
Вже й на мій завітала поріг.
Привіталась теплом і дарами,
Як в далекім дитинстві колись.
Я ж не зміг пригоститись плодами,
Зимо, ще почекай, забарись.
Хай душа стиглі зерна приносить
І з криниць переповнених п'є.
Теплим літом продовжуйся, осінь!
Жниво ще не готове моє.
* * *
Глибока ніч. В принишклому саду
Тремтить поміж листочками скорбота.
Віщує тиша злякана біду
І чорно-аспідна душа Іскаріота
В запроданстві, у ночі на виду
Упала в пекло. В морок. Без розради.
І в молитовно-зболенім саду
Цілунок прокричав — цілунок зради —
На всю Вселену. Хрипло. І закляк
В страшній безодні грішного падіння.
Любовний без любові хижий знак
Безславно згас у попелі сумління.
Цілунком не прикриється душа
Від жаху смерті, фальші та облуди.
Є в нашім серці вірності межа,
Яка стирається цілунком Юди.
* * *
В душі моїй купається блакить.
Моя душа купається в блакиті.
Яка свята, благословенна мить!
Душа, ущерть наповнена, тремтить,
Як бджілка у квітковім оксамиті.
Мій дух високий прагне догори,
Мов з клітки ввись утомлена пташина.
Він не згасає в тілі, він горить,
Чекає благодатної пори,
Надійде час — і він туди полине.
А тіло — храм, хатинка, хижка, дім…
Намет земний, і не йому спасіння.
Душа і дух — лиш квартиранти в нім,
А тіло — прах перед Творцем своїм
І в прах піде, бо створене із тління.
Моїй мамі старенькій наснилась війна,
Всі колись пережиті страхіття.
А надворі буяла, сміялась весна,
А у мами волосся — сама сивина,
Як на вербах похилене віття.
А у мами в очах забриніла сльоза
(Найщиріша, напевно, на світі).
Ой не стихла іще лихоліття гроза,
Відкидає оголену пам’ять назад
І тремтить в яблуневому цвіті.
Не повернеш нічого. Лиш пам’ять жива
Молитвами торкається неба…
На посіяне поле прийдуть ще жнива
І воскреснуть усі передсмертні слова,
Бо ж за все звітуватися треба.
За безкарні візити у сонні хати,
За прощання з життям світанкові,
Як євреїв до ями зганяли кати,
Як братів своїх рідних вбивали брати…
І роса — наче крапельки крові.
Мама тихо, нечутно прийшла до вікна.
В грудях серце стривожено билось.
А надворі буяла, сміялась весна,
І тремтіла в душі сподівання струна…
Як же добре, що це тільки снилось.
* * *
Закружляв яблуневий вальс
Пелюстками навколо хати.
А на ґанку старенька мати
Дожидає у гості нас.
Тішся, весно, радій, буяй.
Ще не скоро бабине літо.
Поспішіть до матері діти,
Та хатина, де мати — рай.
Запроси нас, весняний вальс,
На побачення всіх до мами.
Неслухняними вже руками
Хай іще раз обійме нас.
Стане гамірно й тісно враз,
Буде щиро весна радіти.
І тоді сивочолі діти
Про рушник заспівають вальс.
* * *
Осіннім сумом схлипують шибки.
Високо в небі птахи перелітні
Несуть на крилах блискавки досвітні,
У світлу даль несуть мої роки.
Летять тисячоліття і віки.
Нестримним плином дні летять і ночі.
Не зникнуть тільки материнські очі
Й мого дитинства росяні стежки.
Все тоншає життєвий календар.
Листочки відриває хтось щоденно.
І дух мій розуміє достеменно:
Воістину життя — це Божий дар.
Ми не дволикі, ми — тисячоликі,
Життя — театр, а ми актори в нім.
І ролі граємо значні і невеликі,
У шатах ходимо, а потім — у рванні.
Вдягаєм маски, маєм грим, перуки,
Міняєм голос, погляд і взуття.
Тоді в молитві підіймаєм руки
І просим за своє земне життя.
Благаєм миру, а самі не в мирі.
Караєм гріх, самі ж бо у гріхах.
Удавано святі, насправді ж бо — нещирі,
І присмак полину й неправди на вустах.
Слова — олива, а думки — гріховні.
Одні — на ділі, інші — на словах.
Ми ж під склепіння ідемо церковні,
Щоби відвагу мати в молитвах.
Не треба Богу наші маскаради.
Він серце бачить, знає Він думки.
Буть лицеміром — особиста зрада,
І не спасіння буде — навпаки.
В нас почуттів нещирих повна гама.
Дай бути, Боже, щирими завжди,
Щоб не наслідувати жінку Ровоама,
Убрання не врятує від біди.
