Дмитро Довбуш
Вірші
Крок
На підлозі
Опівночі
Надто живий
Маршрутка
Каїн і Авель
Ескалація
Стрітення
У дзеркалі
В неприступному світлі
Слово без рими
Мікрокосмос
Крок
Боже, чи я живу ще?
Чи, може, давно вже зник?
Стіни все вужчі й вужчі -
Тупик.
Справа і зліва тісно,
Ззаду чигає страх.
Отже, тепер це дійсно -
Крах.
Пошук в горизонталі
Виходу не приніс.
Все, що тепер зосталось -
Вись.
В день, коли всі можливі
Двері скує замок,
Вгору зроби сміливо
Крок.
На підлозі
Я люблю говорити з Богом.
Ця розмова завжди до речі.
Ми сідаємо на підлогу,
Непомітно минає вечір...
В цій розмові немає страху,
Невимовні зітхання гинуть -
Під прибитим до неба дахом,
Перед мирним вогнем каміну.
А буває, Чоло яскраве
Роздивляюся в повній тиші.
І коли огортає слава -
Вже ні слова не треба більше.
Я не знав, що у ту хвилину,
Як підвожу до Нього погляд,
Він схиляється на коліна,
Щоб сидіти зі мною поряд.
Я не знав, що колись відкрию
За промінням очей всевишніх
У зіницях - бездонну мрію,
В добродушній усмішці - вічність.
Я люблю у Його кишенях
Відшукати солодкі крихти
І за чаєм з терпким варенням
Досхочу милосердя їсти.
Все це варте безумних марень...
Я не знаю, для чого Богу
Опускати Свій трон із хмари
На потерту брудну підлогу!
Між людьми, що шукають світла,
І між тими, що тихо гинуть,
Архітектор усього світу
Йде у дім - у дім до людини.
Мандрівник одинокий - хто Він,
Що у пригорщах носить щастя,
Знає всі говірки і мови
І Якому всі люди - браття?
Сміх дитячий - Його предтеча,
Він приходить, мов дивний легіт,
Одягнувши собі на плечі
Переміряний п'яддю Всесвіт.
Є і деякі, що казали
Буцім знають Його дороги.
Та мені чомусь вистачало
Того вечора і підлоги.
Я Його і тепер не знаю,
Лиш одне зрозумів навічно:
За розмитим небесним сяйвом
Є виразне земне Обличчя.
Опівночі
Пишу Твоє ім'я з великої,
Чоло схиляю за компанію...
Та чи підтримав би молитвою
Твої боріння в Гефсиманії?
І чи почув би за Кедроном я
Тривожним голосом озвучене
В числі найближчих і своє ім'я ―
У трійці з обраними учнями?
Чи спав би в темряві навколишній,
В той час, як каменем докинути ―
До того місця, де навколішки
Стояв за мене до загину Ти?
Не буду бідкатися пафосно,
Звучи себе вінцем нікчемності.
Бо чи такий вже я беззахисний,
Аби в молитві біль людей нести?
Схилю коліна біля каменя,
Якого піт кривавий вищербив.
Якби я знав ― Хто дав життя мені,
То досягав в молитві вище би!
Якби не вкрила серце грубістю
Буття марнотного окалина,
Чи залишив колись гору би ту,
Де перемог усіх підвалина?
Якщо гріхи вітрами півночі
Сердешну душу замели твою,
То перейди Кедрон опівночі
І розтопи сніги молитвою!
Надто живий
Вриваюся в день новий.
Розриваю тишу на шмаття.
Кричу!.. Я надто ЖИВИЙ.
Я НАДТО живий, щоб мовчати.
Вриваюся в день новий.
Беру громові кимвали.
Ще лиш мить і цей світ німий
Затремтить від Твоєї слави!
Хай не просять сповільнити біг.
Хай не просять зробити тихше.
Це початок лиш. Скоро мій ріг
Засурмить набагато гучніше!!!
Когось він покличе у бій,
Комусь — заважатиме спати.
О мій Боже, Ти – надто ЖИВИЙ!
Ти НАДТО Живий, щоб мовчати.
Маршрутка
Просив старенький: «Зупиніться тутка!»
Бурчав мотор, чалапала сльота...
Спинилась переповнена маршрутка,
Скотившись із горбатого моста.
Скрипіли гальма заржавілим джазом,
Зупинка цілувала у щоку...
Водій уже збирався дати газу,
Аж раптом хтось з'явився на шляху.
За першим — другий, шостий, двадцять п'ятий...
А потім ринув тисячний потік —
Батьки і діти, бідні і багаті,
З несамовитим блиском з-під повік.
На декотрих чорніли балаклави,
Над площею лунав знайомий клич.
І тільки очі жевріли криваво —
Жаринками на згарищах облич.
А як легені волею пашіли!
Який безумний зводив душу щем!
Неначе серце у розбухлі жили
Не кров, а лаву вивергло вогнем.
Зіницями — наївні, наче діти,
Із повними долонями тепла...
— Запроданці, бандерівці, бандити, —
Бабуся у маршрутці ожила.
— Сволоти, — підхопила літня жінка, —
І як земля їх, виродків, несе?
А в когось покотилася сльозинка.
А решта — мовчки кліпали й усе.
Попричитали бабці і замовкли —
Бо якось не підтакував ніхто —
Ховаючи розчервонілі щоки
За комірцями вицвілих пальто.
Пальто — іще радянського покрою,
Що ношені вже бозна скільки зим...
Те покоління звиклося з покорою,
І подих волі був для них чужим.
Тепер, ніяковіючи від злиднів,
Вони боялись змін і боротьби.
Та їхні діти осягнули гідність,
І з того часу — більше не раби.
Текла хода, немов спокійні хвилі,
Затоплювала площі до країв.
Вони були прекрасні і щасливі,
І хмарами згущався їхній гнів!
А через натовп, наче жовта грудка,
Лишаючи якийсь зрадливий слід,
Кудись в минуле пленталась маршрутка,
Надіям молодим упротихід...
Каїн і Авель
Тільки в першому Київському морзі на Оранжерейній 30 тіл залиблих —
10 правоохоронців і 20 активістів.
ТСН, 19 лютого 2014
По последним данным разведки мы воевали сами с собой.
БГ «Поезд в огне»
Голос дрижить у скорботного батька,
Стиснуті зуби, стримані сльози:
Сина скосило свинцеве «зненацька»,
Не пожалівши смертельної дози.
— Сину, ти вперто шукав справедливості,
Та не судилося намірам вирости...
Гірко голосить знекровлена мати,
В кришку труни збожеволіло гупа.
Їй залишається тільки кричати,
Білим чолом притулившись до трупа.
— Сину, ти прагнув свободи і простору,
Та опинився на відстані пострілу!
У коридорах столичного моргу
Батько і мати — чужі, незнайомі,
Врешті одному молилися Богу,
Спільного горя пізнавши судоми.
Стіни дрижали від даху до цоколя...
Він був з Донецька, вона — з-під Тернополя.
Сплять молоді, барикади позаду,
Тільки соснові борти поміж ними.
Й кожен боровся ж неначе за правду
На барикадах морозу і диму.
Змовкли гранати, зломилися палиці...
Перший був строчником, інший — майданівцем.
Поряд по ящику ситі чинуші,
Щойно від страху вернулись до тями,
Знову, продавши дияволу душі,
Грали у шахи чужими життями.
— Ти будеш Каїном, він буде Авелем,
Я буду богом, всі решта — дияволом!
Тільки синів не вернути... До речі,
В смерті немає ні «наших», ні «їхніх».
Батько обійме матір за плечі,
Зона відчуження лагідно зникне.
Двоє молитимуться неприкаяно —
Мати за Авеля, батько за Каїна.
Ескалація
«18 лютого та в ніч на 19 загинуло щонайменше 25 людей,
ще 350 отримали поранення... рахунок постраждалих йде на тисячі»
Espreso.tv
То вам не смішки, хлопці, то війна.
Вона й була війною від початку,
Сам Бог не ладен притулити латки
До стлілого старого полотна...
То вам не краплі крові, то ріка,
Не три хрести, а ціле кладовище.
Біда — не десь, вона — куди вже ближче,
Коли сльозою власною гірка!
І тіло синє, та не від синця,
І небо чорне не лише від диму —
У мертвих, що прокинулись живими,
Забилися зупинені серця.
Прости нас, земле, матінко, прости,
Що з площ твоїх живцем зідрали шкіру!
Немов луска пораненого звіра,
Вдарялася бруківка об щити...
Була хвилина лютістю страшна,
Коли йшла матір мститися за сина!
А Україна... Що вже Україна,
Коли тут душу топче сатана?
А далі що? А далі будем жать.
Не марно ж люди кров'ю поливали!
Ні! Не дарма герої покривалом
На площі знебруківленій лежать!
А далі що? А далі будем жить.
Принаймні ті, хто ладен був померти.
За деяких живих — живіші мертві,
Та їм цього не дано зрозуміть.
Тиранів-бо на трон приводить бидло,
А вільні люди їх скидають геть!
А смерть? Та годі! Що нам, хлопці, смерть,
Коли вже навіть жити остогидло?!
Стрітення
Приносили дітей. Один за одним —
Маленькі згортки, радісні батьки...
А ти, дідусю, ти стоїш сьогодні
На березі загробної ріки...
Кого ти зачекався в цій пустелі?
Чого ти ще не бачив на землі?
Твої зіниці мрією веселі,
Долоні зодяглись у мозолі...
Зустрілося дитинство з сивиною
На рубежі між «потім» і «колись».
І зашуміли спогади рікою,
І навіть зморшки якось розійшлись.
Тобі, якому вже під дев'яносто,
Хіба до немовлят і пелюшок?
Та з твого серця пророста пророцтво,
А серце — перевірений пророк!
І те пророцтво тугою налите,
Бо з твого наболілого нутра
Воно ввібрало сльози і молитви.
Воно сьогодні збудеться. Пора!
Ти сіяв. Умивав обличчя потом.
Удосвіта молився за врожай...
Коли ж покриє ниви позолота
Достиглих зерен? Боже, спогадай!
Бог не забув. Незримий ріст насіння
Проґавив навіть сонний Віфлеєм.
Земля — суха. А зерня-то — безцінне!
Йому би краще впасти в чорнозем...
А ти чекав, надіявся роками,
Що паросток проб'є засохлий ґрунт.
І ось, тримаєш власними руками
Дитя — початок колосистих врун!
Зустрілися... Так тихо і незвично
Господнім Духом звіщені слова!
Ніхто й не знав, яка то мить велична —
Хіба, старенька Анна-удова...
У церкві свято, як у церкві — діти,
Не стримати усмішок, торжества.
І як з батьками разом не радіти?
А може і заплакати, бува.
А ти, дідусю, сивочолий батьку,
Яку надію в серці бережеш?
Для когось стане твій кінець початком.
Для когось стане прикладом. Авжеж!
Візьми на руки паросток тендітний
І помолися щиро за врожай.
Нічого! То вони сьогодні — діти,
А завтра — їх не спиниш, почекай!
І ось, в долонях зморщених — дитина.
Дарма що руки дідові пусті,
Його молитва — спадщина нетлінна,
Що — ой як пригодиться у житті.
Коли за обрій схилиться надія,
І роки вже, і сили вже не ті...
Так солодко побачити на ділі,
Що є кому почате довести.
Всього ж не встигнеш, бо не дійдуть руки.
І не усякий серп дождеться жнив...
Та буде жити в дітях і онуках,
Хто мрію і до смерті не згубив.
У дзеркалі
Тепер бачимо, як у дзеркалі, неясно, тоді ж — віч-на-віч.
Тепер знаю частково, тоді ж пізнаю так, як і сам я був пізнаний.
1Кор.13:12
Ти ховаєш від мене яскраве обличчя,
Залишаючи тільки цілунки на склі...
Я втомився шукати щілину у вічність.
Боже, як я втомився іти по землі!
Ти і поряд, і раптом — нестерпно далеко.
То довірений друг, то незвіданий гість.
Я чомусь розучився боятися пекла,
Та не прагну й до раю вже так, як колись...
Нам усім — захлинутись потоками часу
І упасти на дно крижаної води...
Ми у світ народились без жодних пояснень, —
Без пояснень і лишимо світ назавжди.
Марафонська гонитва залежить від фарту:
Під якою зорею народжений ти?
Ми усі біжимо до одного інфаркту,
А наївно вважаємо, що — до мети.
Хто ми будемо — звані подобою Духа?
Чи то так від людської пихи повелось?
На частотах душі ледь помітно для слуху
Предковічні мотиви вистукує хтось.
То здавалось, чи снилось, чи, може, то спогад
Невідомих свідомості райдужних сфер?
А мій дух народився хіба не у Бога?
То чому він без Бога блукає тепер?
А найперший із нас називався Адамом,
Він нічого не знав про добро і про зло.
А проте помилявся достоту так само,
І так само його опускалось чоло.
У дитинних очах відбивалося небо,
Те незаймане небо едемських садів.
Був покликаний стати подібним до Тебе,
Та доглянути навіть... себе не зумів.
Ти дивився у нього, неначе у плесо,
Золотився Твій образ на чистому дні,
Поки гріх не спотворив обличчя небесне,
Мовби камінь, що впав на поверхню води.
Ніби приклад невдалого автопортрету,
До сьогодні вигнанець землею бреде.
Ми онуки Адамові! Господи, де Ти?!
І Твоєї краси відображення де?
Був Месія і учнів невпевнені кроки,
Чудеса і знамена, і хліб, і вино.
Воскресали мерці, говорили пророки...
А сьогодні дивлюся: невже це воно?
І невже Ти для цього приходив у гості
Рубіконом старої і нової ер,
Як ступає на дикий загублений острів
Переповнений вірою місіонер?
Вже у котре вдаряюся птахом об шибку
І щокою тулюсь до холодного скла.
Ти десь там за вікном, тільки обриси видко,
Тільки тінь наді мною від Твого крила...
Я не можу в дзеркалах Тебе роздивитись,
Потьмяніло, поблякло надщерблене скло...
Викладаю з уламків мозаїку світу,
Тільки їх вже не склеїти так, як було.
Ти безликий, а часом Ти тисячоликий.
Ти невидимий оку, Ти скрізь і ніде.
І невже я приречений бути довіку
Тим незрячим Адамом, що з раю бреде?
А можливо Твій образ розмився дощами,
Чи зім'яло його шестернями століть?
Тільки клаптик картини лишився із нами,
Він глибоко у серці моєму лежить.
На уривку — Твоя триєдина усмішка,
Передати якої й Да Вінчі б не зміг.
Я своїми думками прикутий до ліжка,
А здавалось, ще трошки і був би добіг!
Животворче, навіщо Ти дав мені розум,
Що приречений битися в клітці знання?
Він, можливо, проспить все життя під наркозом
Лженаук і релігій останнього дня.
І коли вже ціна пізнання — божевілля,
То дозволь мені випити чашу до дна!
У сміливості думки немає безсилля,
А для розуму думка — міцніша вина.
Задзеркалля, туман і на склі поцілунки,
І глухі голоси, і розмиті сліди...
Я торкаюсь вустами пекучого трунку:
Божевілля, хоч ти мене не підведи!
В неприступному світлі
Єдиний, що має безсмертя, і живе в неприступному світлі,
Якого не бачив ніхто із людей, ані бачити не може...
(1Тим.6:16)
Як Тобі там, в неприступному світлі?
Як Тобі там, у безвітряних далях?
Ти молодий чи тисячолітній?
Пишеш на аркушах, чи на скрижалях?
Боже, а як Ти проводиш вічність?
З ким розмовляєш про звичні справи?
Хто заглядає Тобі у вічі?
Хто Тобі одяг шиє зі слави?
Хто Тебе будить чистого ранку?
Кого Ти щасливиш Своїм поцілунком?
А правда, що в небі безперестанку
Діти сміються тисячолунко?
Це Ти малюєш білі хмаринки,
І кожної днини — нову заграву?
Боже, а хто Тобі смажить грінки,
Хто Тобі варить ранкову каву?
Що ти читаєш, сівши на хмарі —
Древні сувої чи свіжі газети?
Невже і останній п'яниця в барі
Тобі дорожчий за всі планети?
Ти справді усіх одночасно чуєш,
І навіть — думки найменший порух?
А часто — кличуть до Тебе всує,
Навіть не звівши погляду вгору?
Тобі буває самотньо, Боже,
Коли забувають про Тебе люди,
Коли відвертає обличчя кожен,
Втупивши очі у сірі будні?
Ти відчуваєш іноді зраду,
Коли не пишуть листів місяцями, —
Лише барабанять об шибки градом
Позачергових прохань телеграми?
А правда, що в ранах Твої долоні,
І — що не загоїтись їм повіки,
Що стіни у тронній залі — червоні,
І чашам сліз не пізнати ліку?
І як же Ти витримав ту хвилину,
Коли, відірвавши Себе від Себе,
Дозволив померти єдиному Сину,
Закривши грозою блакитне небо?
Як пережив Ти таку розлуку,
Коли і рай не здавався раєм?
Чи цілий Всесвіт умістить муку
Того, Хто Землю перстом тримає?
А як би хотілось Тебе обійняти,
Дух розчинити в Тобі невинно!
Забувши про всі помилки і втрати,
Знову відчути себе дитиною...
Слово без рими
Слово без рими
Кинуло виклик.
Я відгукнувся
І став на прю!
В горлі незримо
Вибухне викрик,
Я поперхнуся
І заговорю!
Голос відчинить
Райдужні брами,
Випурхнуть зграї
З високих веж.
Голос мужчини
В склепінні храму
Нас запитає
Одне і те ж.
Випурхнуть мрії
З вуст розіпнутих,
В шати молитви
Вбравши луну.
Я не зумію
Вчасно збагнути
Нашої битви
Справжню ціну.
Отже, немає
Іншого шансу:
Тільки від жертви
Дрижить земля.
Я відступаю
З правом реваншу -
Варто померти
Не "від", а "для"!
Слово без рими -
Слово на вітер.
Хтозна куди він
Нас віднесе.
Слово без гриму
Тиснених літер
Скаже правдиво
Все!
Нині все рідше -
Слово без фальші.
Хтозна, чи вартий
Жрець олтаря...
З правом на більше,
З вірою в краще
Ставлю на карту
Власне ім'я.
Слово без рими,
Випий мій спокій,
В саван чекання
Тебе загорну.
Будуть нестримно
Бити потоки,
Та не злякають
Нашого сну.
А пробудившись
Від поцілунку,
Вперше у риму
Відповіси.
Голос - ще тиша,
Слово - ще думка,
Подих затримай:
Тссс!
Мікрокосмос
Мене привітно стрічають вранці
Трави зелені протуберанці.
Немов супутники по орбіті,
Кружляють бджоли навколо квітів.
Джмелі, неначе космічні шатли,
Нові планети летять шукати.
В зелених далях хай сяють вічно
Зелені сонця зеленим світлом,
Немов туманності біла стрічка,
Чумацьким шляхом іскриться річка,
В холодну воду хвости гасити
Пірнають бабки-метеорити...
У надвечір'ї живих галактик
Моя свідомість лягає спати.
Лунає пісня, звучать Кларнети...
Вони ― зелена душа планети.
От тільки люди в бетоні й бруці
Себе поводять, немов прибульці.
