Іван АНДРУСЯК
Справдешня жіноча проза
Із-поміж рукописів «Гранослова—2006», котрі мені де-не-де з приємністю, а значно частіше з острахом доводилося відчитувати, тексти Наталії Добжанської лягли, як то кажуть, «на душу» якось одразу й безповоротно. І не лише тому, що серед маси «лапописів» (так я їх напівжартома-напівусерйоз обзивав за аналогією до «курка лапою писала») ця добірка відзначалася живим, професійним і розумним письмом, а насамперед через те, що текст молодої письменниці з Луцька напрочуд виразно виказує риси, котрих загалом дуже й дуже бракує сучасній українській прозі.
Ключові з цих рис — притчеве мислення і намагання чесно, не лукавлячи, говорити з читачем про вічне і скороминуще у світі й людині. Вірніше, про те, як максимально гармонійно це вічне й скороминуще в сучасному світі поєднати — задля того, щоб людина залишалася людиною навіть тоді, коли час чи обставини вимагають, здавалося б, «ставати догори дриґа».
І одне, й інше завжди було для нашого письменства визначальним — від старих текстів іще княжої доби (згадаймо принаймні дивовижне «Слово Данила Заточника» з його вельми сміливим під ту пору пасажем: «Псамбо і свиням не треба золота, а нерозумному мудрих слів. Не можна ні мертв'яка розсмішити, ні нерозумного розуму навчити. Коли ж, княже, зжере синиця орла, коли камінь попливе по воді, коли буде свиня брехати на білку, тоді нерозумний розуму навчиться») — почерез безсмертні писання геніїв доби барокової (чого варті бодай неперевершені віршовані проповіді великих Стефана Яворського і Дмитра Туптала!) — аж до «прояви» так званої химерної прози (того ж, приміром, «напівпризабутого» Василя Земляка, якого так хвацько «перепритчив-перехимерив» Іван Миколайчук відверто бароковими сценами про карби на домовину та перевернуту земну кулю у всім відомому фільмі!). Ось лише відтак до цієї традиції прилучаються якось неохоче — у нашому постмо- дерному (бо доба така!) письменстві можемо назвати лишень правдиво-містичну Галину Пагутяк та ще, може, В'ячеслава Медведя з його напрочуд ефектно стилізованими під прозу розмислами...
...Аж тут раптом — Наталія Добжанська зі, здавалося б, давно й безнадійно «прожованими», якимись нібито відверто «дівчачими» сюжетами — про «психологію» цукеркової обгортки, котрій конче необхідно пройти крізь «очищення падінням», щоби «збити пиху», бо інакше неможливо буде «злетіти»; про те, як у хлопцеві жив «дракон», якого змогла подолати лише дівчина (ха-ха, хто ж іще!); про відверто казкових янголів, горбанів тощо — образів напозір цілковито передбачуваних, котрі, як ми звикли, більше пасують дитячій літературі, тоді як наша авторка воліє розмовляти з людьми таки принципово дорослими...
Але ж бо не спішімо з висновками! Бо насправді наша авторка щасливо прилучилася до цієї мудрої традиції, знайшовши напрочуд «тоненький», але влучний «ключик» для того, щоби говорити з геть нібито дорослими, геть нібито зачерствілими, загрузлими в житейських турботах і клопотах, засмиканими, геть нібито «запостмодернюченими» людьми — вона говорить із дитиною, якою кожна «щонайдоросліша в світі» людина колись була; з дитиною, котра все одно живе в цій «щонайдорослішій у світі» людині десь глибоко-глибоко в закутку душі. І це дуже сентиментально, дуже щемко, дуже... по-людськи...
І тоді зовсім по-іншому сприймаються образи, котрі, здавалося б, давно «прописані й перепрописані» — вони починають вигравати несподіваними гранями, відкриватися новими, не знаними досі рельєфами — вони починають ставати літературою!
Так на одній із останніх картин великого вірменсько-українського художника Ованеса Айвазяна (якого несвідущі люди називають «русскім жівопісцем» Іваном Айвазовським) — величезному, на всю стіну, полотнищі — зображене, звісно, море — те ж таки море, яке він писав усе своє життя, — і немає геть нічого, за що б могло зачепитися око, навіть овиду немає, навіть шматочка неба, навіть анічогісінько у хвилях не плаває — саме лише голе море — і єдиний місячний промінь злегка освітлює його навскіс — один-єдиний маленький місячний промінь, який змінює геть усе, — і ти дивишся на нього й розумієш, що й сам змінюєшся з цим морем, і твоя душа починає вигравати такими барвами, яких ти в собі й не підозрював...
Саме цим принципом і послуговується Наталія Добжанська. Наразі, звісно, враження від її писань ще — закономірно — не таке вражаюче грандіозне, як від згаданої картини, — але це враження, це література!
...І останнє, на чому вважаю за необхідне наголосити: останнім часом напрочуд «модним» став термін «жіноча проза», однак ті тексти, котрі під цей термін «підверстуються», зазвичай такі сопливо-маразматичні, такі дебільно-занудні, такі безпросвітно гидкі, що я лише дивуюся — як можуть люди це читати і як може людям це ще й подобатися... Як на мене, те, що пропонує читачеві Наталія Добжанська, — це і є справжня жіноча проза — за «менталітетом», за світосприйманням — за душею.
І це те, що нам дуже й дуже потрібно. Заки ми ще люди...
Передмова до книги "Хроніки пустелі"
