Наталія Добжанська-Найт
Про чоловіка, у якому жив дракон
Був собі один дуже сумний чоловік.
Сумним він був тому, що в ньому жив дракон. І цей дракон вимагав усе більшого й більшого.
Утім, усе по порядку.
Вселився цей дракон (тоді ще маленьким дракончиком) у чоловіка, коли той був іще маленьким хлопчиком. Це сталося непомітно для самого хлопчика.
Усе почалося зі щурика.
Хлопчикові подарували щуренятко. Він тішився звірям, грався з ним і піклувався про нього: годував, перестеляв — і радів цим. Щуренятко росло разом із ним — і невдовзі стало майже дорослим щуриком. Хлопчик навіть гуляв із ним без повідка й тішився, як щурик кумедно повзав йому по спині та по плечах...
Та одного разу сусідський кіт образив щурика. Ба — навіть поранив його, — і може, навіть убив би його, — якби хлопчик не порятував нещасне звірятко. Це сталося, коли щурик вибіг у коридор через нещільно прочинені двері квартири.... Хлопчик вирвав щурика із самісіньких лап звіра, та негідник кіт устиг залишити криваву ранку на спинці улюбленця.
Ось тоді в хлопчикові й поселився дракон.
Він увійшов непомітно, разом із повітрям — тоді ще завбільшки з порошинку. Дракон увійшов разом із недобрим задумом.
Хлопчик виніс кота — єдиного улюбленця самотньої сусідки — надвір, на майданчик для вигулу собак, і, залишивши його там, спокійно попростував додому, задоволено насвистуючи якусь пісеньку...
Сердешній сусідці лише наступного дня підказали, де бачили останки її розтерзаного псами улюбленця... Вона так і не дізналася, хто спричинився до цього злочину...
Тепер хлопчик уже не мав причин непокоїтися за долю свого домашнього гризуна.
А дракончик тим часом прижився в ньому і зовсім не збирався покидати нагрітого місця.
Відтоді всі завважували, що хлопчик почав надзвичайно багато їсти. Він просив усе більше й більше ласощів (дракон не волів їсти абищо) й ковтав їх, не жуючи. Згодом він уже не просив — а вимагав сердитим голосом, притупуючи при цьому ногою, і не заспокоювався, доки бажання дракона не було задоволене.
Та найгіршим було те, що дракон не вдовольнявся лише їжею. Він мужнів, і полум'я, що народжувалося в ньому, потребувало виходу...
А хлопчикові, після згаданого злощасного випадку з сусідським котом, стало не так боляче когось ображати — особливо коли вважав, що має рацію. Поступово примітка «особливо...» втратила актуальність, бо хлопчик утратив властивість відчувати чужий біль, як свій...
А все тому, що в ньому жив дракон...
Хлопчикові не вартувало жодних зусиль подерти комусь щоденника, образити вчительку, а згодом і маму. Відтак він уже регулярно спалював невидимим драконячим полум'ям усіх — колег, сусідів, рідних і навіть просто випадкових перехожих.
І чоловік, у якому жив дракон, постійно потребував присутності коло себе інших. Тоді він був задоволений тим, що вогонь дракона знаходив вихід. Назовні.
Інакше полум'я пожирало його — коли був сам. І він не мав спокою, страждаючи від цього.
І саме через це наш герой — якщо його можна так назвати — був сумний.
Занадто пізно він усвідомив присутність чужорідної істоти — дракона — у своєму нутрі. І як тільки усвідомив, його вже не покидала думка: як позбутися цього ненажерливого створіння...
І одного разу чоловік побачив сон.
На тлі вранішнього сонця, що підіймалось із-за обрію, виразно проступав величний силует вершника. Найдивовижнішим було те,
що образ не був темним — і вершник, і кінь постали сліпучо-біли¬ми на тлі ясного сонця. І від цього здавались іще нереальнішими. Тоді з'являвся чорний дракон, і вершник скакав до нього, і простромлював його списом, і дракон котився додолу мертвий...
Сон був настільки яскравий, що чоловік мріяв бодай іще раз побачити його. Звичайно — не лише через гру барв: видиво вселяло надію. На те, що дракона можна здолати.
І він побачив цей сон іще раз.
І ще.
І ще...
Лише кільканадцятого разу чоловік наважився заговорити до вершника:
— О вершнику звитяжний, благаю тебе: убий іще й мого драко¬на. Я відчуваю: лише ти у змозі його подолати.
Нічого не сказав вершник. Поскакав далі.
А чоловік і далі благав його — у наступних снах.
І ось одного разу бачиться чоловікові: скаче білий вершник знову, на цей раз до нього. А чоловік кричить: «Ось мій дракон, ось! Убий його!» А той ніби й не помітив дракона — проскакав повз нього, дуже близько. «Що ж це таке? — зажурився наш чоловік. — У чому причина? Проігнорував? А може, він не здатен подолати мого дракона?» І немов у відповідь почув, як вершник іздалеку гукнув до нього: «Шукай мене!» І щез.
І все. Відтоді зажурився наш чоловік не на жарт. Із драконом він жити не хотів, а без дракона — не міг. І він проводив дні й ночі в журбі.
І ось одного дня сумний чоловік відмовився навіть розкрити фіранки для сонячного проміння. І відчинити вікно для ранкового вітру.
Він накинув темно-сірого плаща (хоч було сонячно) й пішов до магазину —поповнити запас провізії для дракона.
Коли ж повертався — похмурий, злий і невеселий, — його обігнала спритна дівчина. Вона бігла, кружляючи і немов пританцьовуючи, розмахуючи рожевою парасолькою чи то від сонця, чи від дощу, — і так, оминаючи його, ненароком зачепила його торбу парасолькою, і торба вилетіла у нього з рук, котячись по асфальту і дзенькаючи розбитим шклом.
І дівчина засміялася — і переливчастий дзвін її сміху, здавалося, творив мелодію, накладаючись на дзенькіт розбитих пляшок.
— Ви змарнували весь денний запас їжі для мого дракона! — сердито закричав чоловік, наступаючи на неї.
— Дракон? Що ви? А покажіть мені свого дракона! — жваво зацікавилася дівчинка-веселунка.
І чоловік дихнув на неї з пащі дракона розжареним полум'ям, яке на виході розкладалося на бридкі слова.
— Ой! — і дівчинка прикрилась своєю чарівною рожевою парасолькою. І краї парасольки обсмалилися від того жару. — Справді, — сумно сказала незнайомка. — Мені дуже шкода... А розкажіть мені, будь ласка, про свого дракона.
І він розповів їй усе. Від самого початку.
Вона приносила йому живі квіти з живими метеликами, а якось — пташку, щоб розважити його. Та він не звертав на це уваги, бо постійно був зайнятий лише однією думкою: як упоратися з лютим драконом.
І ось одного разу вона не втерпіла:
— Та скільки можна морочитися зі своїм драконом! Тобі ще не набридло думати лише про нього? Ходімо!
І вона владно вхопила його за руку і потягнула... ввись.
Так, вона летіла, і він летів із нею — бо тримався за її руку. Дракон від незвичного стану трохи пововтузився у животі — та раптом стишився, замовк — чи від страху, чи від образи, що на нього не звертають уваги. І чоловік збагнув, що дівчина була незвичайна — казкова. Вона постійно змінювала свій вигляд. Спочатку вони летіли над луками — і волосся її стало зеленим, немов трава; воно вигравало з вітром, і він уплітав їй квіти в коси. Над полями волосся у неї стало жовтим, немов стигла пшениця, і довгим, як стебла кукурудзи; і волошки, ромашки й маки вплелися у вінок навколо її голови. Тоді дівчина показала йому водоспади, і сяючі крапельки води ланцюжками звисали над її чолом. І струмені води оббризкали його, і він уперше розсміявся.
І вони полетіли ще вище, і вона гойдала його на пухнастих хмаринах.
І тоді він побачив зоряне небо, і волосся дівчини стало немов хвіст комети, а очі засяяли немов зірки, а обличчя її стало немов сонце.
— Ти хто? — зачудовано спитав він.
І від того зачудування віддав дух виморений голодом дракон. Доки чоловік літав світами, лютого звіра ніхто не годував — він про нього просто забув... Так, чоловік уже про нього не думав, та й не розмірковував над цим — його серце полонила прекрасна Не¬знайомка...
І він чекав її відповіді...
— Я — твоя мрія, — мовила дівчина.
— О, будь зі мною назавжди, — благав він.
— Я буду з тобою завжди — коли ти думатимеш про мене! Шукай мене! — гукнула дівчина і розтанула у світанковій імлі.
І чоловік прокинувся. І розсунув фіранки — щоб упустити сонячне світло. І відчинив вікно — щоби впустити свіжий ранковий вітер.
І краплі бризу освіжили його лице, і він згадав, що повинен іти й шукати Мрію.
І він мандрував горами й долинами, луками, лісами й степами, увечері, опівдні й уранці, — і йому мріялося розпізнати риси своєї коханої; і де йому здавалося, що вони проступали, — він клацав своїм фотоапаратом....
І цих світлин назбиралась у нього згодом сила-силенна. І він роздивлявся їх, бачачи де очі-зорі, де волосся-трави, де джерельний передзвін її голосу; і тоді тішилося його серце, бо йому здавалось, що він знайшов Її, Мрію...
І він став знаменитим, і його світлини експонували в різних краях — і всі любили його, бо у його світлинах знаходили і свої Мрії...
Одного разу йому знову приснився Білий Вершник.
— Ось бачиш, ти не мав сили подолати мого дракона. А дівчина змогла, — сказав чоловік.
Вершник засміявся:
— Ти не розумієш. Якби я зразу вбив його, кого б ти поселив замість нього? Там би виріс новий. І я послав свою сестру допомогти тобі — бо ж ти кликав мене.
— Хто ти? Хто вона? — зачудувався чоловік.
— Я — це ти. І вона — це теж ти. І драконом теж був ти. А тепер ти подолав дракона і знайшов себе. Я радий за тебе, — сказав Вершник і поскакав на схід сонця.
