search
top

Назад

Олег Берман

Поезія


Причастя
Учням
Праведник
Біля криниці
Подаяння
Молитва
Апостоли
Від Луки
Лицемірство
Колисковий край
"Я поставав у байдужій юрбі"
У полі
Дві лепти
"З розвалин духу храма не зведеш..."

 

Причастя

Святенним трунком п'ю твої вуста,
Вивершую з усіх блаженств оселю...
А сон, цей безпритульний сирота,
Знов при собі не мав ні краплі хмелю!
Хмелію від його передчуття,
І до спокус, і до спокут відкритий:
Господь казав, найвища ціль життя –
Навчитися безсмертно полюбити...
Святенним трунком п'ю твої вуста,
З лиця земне вже розпізнавши щастя:
У сходинках небесна висота
Долається ковточками Причастя.
Для серця не буває жон чужих;
Для Бога лиш в Любові ми і чисті...
Не спокушає сон мене на гріх, –
Несе спокутний жереб Євхаристій.

 

Учням

Сказав Він їм:
– Я бачив сатану,
Мов блискавку, що звисла раптом з неба...
Дам влади ще на сходинку одну,
Та все ж, либонь, застерегти вас треба.
На скорпіонів, зміїв вочевидь,
На павуків, що лазять під ногами,
Ви можете спокійно наступить, –
Ворожа рать враз щезне перед вами.
Але шануйтесь! Влада – не мана,
Щоб задирати голову в гордині...

Возрадуйтесь, що ваші імена
На небесах прописані віднині.

 

Праведник

Хотів юнак запевнити Христа:
Душа у нього – світла, золота.
Він не вбивав, не крав, постався в строк,
Не дуже-то й горнувся до жінок...
– Щоб в рай потрапить,
що ще знадобиться?
– Та так, одна пересічна дрібниця;
Багатий дім у тебе, двір і сад –
Бери і роздавай усе підряд.
– Учитель! Що ти кажеш! Зачекай...
А іншої нема дороги в рай?

Набігли враз турботи на чоло,
І праведності наче й не було.

 

Біля криниці

Нарешті стали на горбку.
Апостоли обтерли лиця,
А Він в жаданім холодку
Присів поближче до криниці.
Невдовзі в глиняний жбанок
Там жінка воду набирала:
– Дозволиш? Я зроблю ковток,
Впав голос, наче з-під забрала.
O Господи! Ніхто з краян
Не бачить дива, окрім неї!
Ніколи ще до самарян
Не шанувались так юдеї.
Ісус сказав:
– Якби ж то ти
Збагнула, в чім прохання сила,
Мене б сама до хрипоти
Іспити з рук Моїх просила.
І ми, як самарянка та,
Сліпій вражді живем в догоду..
А з благодатних рук Христа
Вже час живу нам пити воду.

 

Подаяння

Убогих безмовні благання
В мирській марноті не обходь, –
Почуй, сотвори подаяння,
Почує тебе і Господь.

Стомилась душа від змагання,
Ось-ось її зборе вже плоть, –
Побач, сотвори подаяння,
Побачить тебе і Господь.

Хоч будуть зневіра й поруха
Підвищувать згубний врожай, –
Ти хлібом, і словом, і духом
Своє подаяння подай.

Зроби це сумирно та тихо,
Бо так тільки й служать Добру, –
Не здумай погорді на втіху
З собою затіяти гру!

Гріховною буде забава,
Де кожна скоринка гірка, –
Хай краще не відає права,
Що ліва дарує рука...

Ні поспіх, ні тлум, ні жадання
Не можуть завадити нам,
Коли ми святе подаяння
Сотворюєм Божим ім'ям.

 

Молитва

Ми сліпоту духовну нашу
Прилюдно ділимо на всіх
І власноруч в життєву чашу
Отрутою вливаєм гріх,
Бо у натури на сторожі
Спокуса й ставиться сама...
Щомиті просурмити може
З небес архангельська сурма.
Коли прийде, з якого краю
Провісник Суду і Кінця,
Ніхто не відає, не знає,
Окрім Небесного Вітця.

Страшусь я рокового Гласу –
На Небесі іже єси –
Почуй мене до Того Часу,
Помилуй, Боже!
І спаси.

 

Апостоли

Увійшов незримо і неспокій,
Як зібрав Учитель їх за стіл,
Розломив пасхальні опрісноки
І незвичну бесіду повів:
– Час настав. Невблагану розлуку
Нам не відвернути вже назад.
Станеться – і всю Мою науку
Кожен перекрутить на свій лад...
– Та не я! Хто ще так правди зиче? –
У Петра сіпнулась голова.
– Ну а ти... Зречешся навіть тричі,
Поки півень вдруге заспіва.

Так, вкусивши з ними хліб прощальний,
Терпкого пригубивши вина,
Він зібрався у дорогу дальню,
Де відчуте звершиться сповна.
І невдовзі хам над Ним глумився,
І сквернилась віра поготів...
Головою в мур апостол бився,
Щоб не чути півня другий спів.

 

Від Луки

Несу свій хрест, свої печалі, –
Їх завдає своя ж рука...
Живу. Та часом допікає
Мені євангеліст Лука.
Я знаю радість, біль та тугу,
А як натраплю на слова:
«Б'ють по щоці – підстав і другу»,
Перечать серце й голова!
Чи зло святкує чорне свято,
Чи сам я пручаюсь дарма, –
Лупцюють до того завзято,
Живого місця вже нема.
Просвіту дикій тій ораві
Не бачити крізь каламуть:
Бездарні, заздрісні, лукаві,
За що так дружно, власне, й б'ють.
Де гріх зумисний – там розплата,
Проте, де вічність, там і мить...
Негідник і на час багатий:
Раніше каятись примчить.
Молюсь. Дорогу, що до храму,
Хоча б розчистити від зла,
Щоб ненависть з-під його брами
Мені у серце не вповзла.
В жорстокий вік мораль – жорстока.
Луці не заперечиш тут,
А будеш підставляти щоки,
Не вирватись із рабських пут.

 

Лицемірство

Тут піддані покірні. Ось вони –
В одну юрбу зростаються потворно,
Щоб перед Ним ревіти: «Розіпни!»
Єдиним лютим, вже нелюдським горлом.
Правитель зволікає і хитрить,
В своїм безсиллі грізно супить брови:
Цей Молодик не винен вочевидь,
А як кричать, як прагнуть Його крові!
Не усмирив би, певно, ані цар,
Ні кесар ту озлоблену ораву...
– Прийміть на Пасху з милості мій дар, –
Що ж, відпустіть... Розбійника Варавву. —
Намислив, що уникне він біди,
Коли віддасть безвинного на муки:
– Судіть самі. Мені ж несіть води. –
Я не втручаюсь; умиваю руки.

З хреста в безсмертя вирушив Ісус,
Намісник смерті ждав злодійкувато...
Тож кожний можновладний боягуз
У світі й зветься Понтієм Пілатом.

 

Колисковий край

Мій босий слід на обрії далекім
Кирпаті не зітерли ще літа:
Хрестом повис розпластаний лелека,
Струмочком сонце ллється у жита.
Туманить зір, а погляд з небом зрісся, –
Хоч пам'ять враз зітри і відрубай, –
Усім єством несу в собі Полісся,
Мого дитинства колисковий край.
Над цвинтарем тужливий клекіт галок,
І молоком в садах вишневий цвіт,
Мов кісники на головах русалок,
Тріпоче по сіножатях Стохід.
Сховати мавок по лісах квітневих
Зійшлись дуби, крислаті, як дахи,
І кличуть в мандри загадкові села –
Карасин, Качин, Видранка, Верхи...
А ввечері, оліями смачена,
Картопля жде на призьбі під вікном,
І хата наша – чом не наречена
З вінком на стрісі, буслячим кублом?..
Ти зачекай, лелеко легкокрилий,
Дай зазирну в дитинство чимскоріш!
Там по мені надривно плачуть зливи,
Громи лугами бродять босоніж...

 

* * *

Я поставав у байдужій юрбі
За віру й невіру стіною, –
Савле, Савле... Важко тобі
Бити колючку ногою.

Каявся щиро і слаб у мольбі,
Храм не минав стороною, –
Савле, Савле... Важко тобі
Бити колючку ногою.

Палко любив і згасав у журбі,
Серце зривав з супокою, –
Савле, Савле... Важко тобі
Бити колючку ногою.

Сам проти себе. В нерівній борбі,
Боже, дай сил для двобою! –
Савле, Савле... Важко тобі
Бити колючку ногою.

 

У полі

Колосся вусом синь небесну коле,
Кудись повiвши свiй хвилястий шов, –
По кромцi дня дорiдним хлiбним полем
В суботу Вiн з апостолами йшов.
Забутi всi турботи i печалi –
Привiлля їх розгонить, наче дим.
В долонях дружно колос розтирали
I частувались злаком молодим.
Ще та забава всiм була в охоту,
А фарисеї – тут вони як тут:
– О Господи, та нинi ж бо субота,
Вам не проститься цей зухвалий труд.

Iсус сказав:
– Вам інше знати гоже,
Щоб вчасно роззирнутися довкруж:
Коли владичить на землi Син Божий,
Суботи пiдкоряються – Йому ж.

 

Дві лепти

Бiдно вбраний, у шовках, обдертий –
Рiзний в храмi протiкав народ
Перед Ним до чашi для пожертви,
Щоб покласти вiд своїх щедрот.
Часом там iз гаманцiв набитих
Золотиста провисала нить...
А вдова, зiтхнувши сумовито,
Пiдiйшла двi лепти опустить.
Зауважив учням Вiн:
– Немало
Відірвалось нині від утіх.
А вона від животіння рвала, –
Отже, i поклала бiльше всiх.

 

* * *
З розвалин духу храма не зведеш...
Є в тім пророцтві й мій окраєць лиха...
Хоч так безлюдно на душі, а все ж
Себе збираю волею по крихтах.
Не вчислююсь у грішну многоту;
Не вірю ні тибетцям, ні халдеям;
Чужих богів не славлю видноту
І сліпотою не скверню своєю.
Знеможений в дорозі – ще не раб,
Що дав прибити вухо до одвірка.
Мені всього лиш від спокус і зваб,
Як від утрат, ні солодко, ні гірко...
В неспокоях я вічний кочівник.
І йтиму, доки серця не зігріє
Той непорушний камінь-наріжник,
Котрим Господь скріпив благонадію.

 

Назад

 

 

top