Перший поетичний конкурс-фестиваль Якова Бузинного

Учасники фестивальної частини

Сергій ЗІНЧЕНКО

 

До нащадка
про спадок

На землі помолись,
Тій, де сад був колись,
А тепер – тільки урвища дикі,
Де творили світи
Такі люди, як ти:
І душею, і тілом великі.

Наше світло надій
І все марево мрій
Хай розквітне під сонцем з тобою
І в творіння святі
У твоєму житті
Виростають у сад після бою.

Ми боролись, клялись,
Що збудуєм колись
Щось таке світове, неповторне,
Та лисіє земля, порожніють поля
І від щему стискається горло.

Диких зграй і колон
Уже звичний полон
Поглинає людину, мов свічку,
А у вирі розмов
Навіть вірна любов
Виглядає, як бідна калічка.

Влада, жовтий метал
І весь світ – наче зал
Для перегляду хтивих історій. –
Ось чого досягли,
До чого дожили
Ми під небом, де світяться зорі.

На землі помолись,
Тій, де сад був колись,
А тепер – тільки урвища дикі,
Де творили світи
Такі люди, як ти:
І душею, і тілом великі.

 

Політ до рідної душі

Десь геть далеко мерехтять світи
І в зоряному полі неземному
Далекий хтось вертається додому,
Щоб рідну душу в ньому там знайти

І виткати доріжку із зірок
До неї, незабутньої, живої,
Посеред холоду й розлуки світової,
Зі своїм серцем лиш звіряючи свій крок.

Так, бо без неї – все чуже на світі
І всі світанки сумом оповиті,
А з нею – рай і радісний політ

Дорогою життя крізь простір долі
В обіймах щастя і в обіймах волі,
У невідомість місяців і літ.

 

Собори линуть в майбуття

Не все буває так, як хочеться, як мрієш,
А більше навпаки: то чорне, то дурне.
Та все-таки живеш і вже тому радієш,
Що сонце з висоти тебе не обмине,

Що є на світі Бог і очі, що від Бога,
В яких-жива роса у сонячнім вогні,
Що в кожного – своя, лише одна, дорога,
Але ж ніхто не зна, що буде вдалині.

Тому, дороги всі з'єднавши в нашім краї,
Збудуємо із мрій в далекії світи
Те, що в серцях живе, те, що ми вибираєм:
Собори наших душ, із наших доль мости.

І будуть в них і Бог, і очі, і рослини… -
Весь цей безмежний світ, що лине в майбуття –
Собори наших душ під небом України,
Гарячі, як любов і вічні – як життя

Ми все ще будем...

Дізнаємось, куди нас доля мчить
І в зорепад, і в хмарну ніч, і в зливу,
Чому так плачеться, коли дощить
І тягне на мелодію журливу,
Чому біда ніяк нас не навчить
Стрічати кожен день, як мить щасливу
І посміхатися, коли болить,
Не нарікаючи на долю мстиву. –
На все, на все так хочеться знайти
Пораду й відповідь, - як нам іти,
Ковтаючи то сніг, то вітер з пилом,
І духом підніматися в імлі,
Шукаючи легенду на землі
Про світ далекий, десь за небосхилом?..

 

В собі долаючи орду

Стинає голови, хрести і квіти
Бездушна в люті, нежива орда.
Не здатна мислити, творити і любити,
Вона у праві нищити тверда.

Бо не права людські, сліпі бажання
Жорстоких зверхників – її закон,
А натовп – це машина покарання,
Яка не знає меж і заборон.

І в нас та сила самості гарцює,
Що ладна розтрощити геть усе,
Коли не голова, а гнів працює,
І ти – мов кат, що зло в собі несе.

Таку ординську силу загнуздати
(Ту ненависть до не таких, як ти) -
Є крок до волі, котра нам – як мати,
Бо цілий світ готова вберегти.

Та тільки знову зверхності отрута
Серця збиває у ординський спис,
Який в шаленстві дикому, розкуто,
Над Україною загрозливо навис.

Уже дітей карає на Майдані
Ординська зграя за любов до мрій,
Уже у автозаки і в кайдани,
Невинних забирає лиходій…

Бажання нищити живе й красиве,
Що непокірно голову несе, -
Це звіра знак і та нестримна сила,
Що задля влади ладна геть на все.

І щоб її здолати і спинити,
Загнати звіра в клітку для катів,
Замало мрій, замало світ любити
Щоб встановити те, що Бог хотів.

Без віри в серці в істину високу,
Що сонечком цю землю зігріва,
Всі наші плани і наступні кроки -
Нікчемні, мертві, як і ці слова.

А тіло бездуховне – раб, та й годі,
Бо в ньому страх живе понад усе
Воно підвладне будь-якій природі.
І в першу чергу – тій, що зло несе.

Тому навкруг така пітьма безликих,
Зі страху зліплених живих істот,
А світлі задуми у криках диких
Вмирають, не піднявшись до висот.

Тому до істини нам так далеко
І правда мучиться серед брехні,
А із глибин у простір тільки клекіт
Летить і падає десь у лайні.

В собі долаючи орду звірину,
Ми зможем вирости. Та час іде,
А разом з ним неквапна Україна
У грізних сутінках кудись бреде.