Перший поетичний конкурс-фестиваль Якова Бузинного

Учасники фестивальної частини

Лідія ВУДВУД

м. Луцьк
33 роки пропрацювала вчителькою української та російської мови. Друкувала свої вірші в газетах «Волинь», «Комсомольське плем’я», «Голос надії» та журналах «Християнський вісник» та «Благовісник».

 

Молитва

Не допусти, щоб заздрості іржа
Закралась в душу й руйнувала віру,
Щоби у серці причаїлась лжа
І зодяглася в істини порфіру.
Не дай байдужості застигнути в очах,
В душі сумління чисте не приспати,
Щоб раптом загубити Божий страх
І серцем на чуже щось посягати.
Та сіллю, що звітріла, стать не дай,
Свічею, що у темряві зітліла,
Пташиною, яка верталась в рідний край,
І опустила у польоті крила.
Не дай же стати колосом пустим,
Половою, яку вітри розвіють.
Дай мені, Боже, людям донести
Любов Твою, і Віру, і Надію.

 

Подзвін

«Не посилай питати, по кому дзвонять, дзвонять по тобі»
(Джон Донн, «По кому подзвін?»)

По кому подзвін? Чи ти чуєш, друже,
Як він ранкову тишу розрива?
Десь гинуть душі. Чи тобі байдуже,
Що із чийогось серця проросте трава?

За правду стань. Адже душа — не камінь,
Який не вартий навіть і сльози.
Чи вітер перемін гряде над нами,
А чи вітри смертельної грози?

Щоб розбудити переможну віру,
І повернути нас до правди знов,
Віддать себе за ближнього в офіру,
Щоб світ побачив Божу в нас любов.

По всій землі той подзвін вже лунає,
У розпалі Господнії жнива…
В чийому серці ще любов палає?
У кому віра Божа ще жива?

 

Собор

Бережіть собори ваших душ
Від неправди, фальші і від бруду,
Руку вбивці зупиніть: «Не руш
Того, що у вічній славі буде!

Не торкайсь того, що є вінцем,
Славою премудрого творіння,
Бо безсилий ти перед Творцем,
Непохитні Божі повеління!»

В час духовного занепаду навкруг,
Коли вічні цінності забуті,
Храм, де пробуває Божий Дух,
Хай дороговказом буде на розпутті.

Щоби душам вказувати шлях,
На якому мудрість і прозріння,
Щоби істина засяяла в серцях,
У Христі усі знайшли спасіння.

І у славі поряд із Творцем,
З Нареченою величною святою
Той собор, увінчаний Отцем,
Засіяє вічною красою.

 

Любов

У серці розцвіла чудова ніжна квітка.
Її не заховаєш — видно всім,
Мов сонце, усміхається привітно,
Незвично у холоднім світі цім.

Палючий промінь квітку не обпалить,
І не остудить холод пелюсток,
І злі вітри це диво не зів’ялять,
Не обірвуть, немов сухий листок.

Бо проросла із Божого насіння,
А благодать небесна сил дала,
Тече вода і живить їй коріння
З  Голгофського святого джерела.

 

Сіячеві

Ти йдеш по цій землі, зігнувши спину
Під ношею з добірного зерна,
І сієш щедрою рукою безупинно,
Бо путь у сіяча Господнього одна.

Ти сієш у негоду, в дощ і в холод,
Не спочиває стомлена рука,
І не спиняє ані спрага, ані голод —
Така твоя вже доля нелегка.

Заглушать часто терни ті посіви,
З-під них пробитись важко так на світ,
Та сієш ти — а раптом буде диво,
І віра в серці полум’ям горить.

Так часто падає зерно святе на камінь,
Лиш проросте й зів’яне у ту ж мить,
Та сієш знов невтомними руками,
Ніщо тебе не може зупинить.

Не раз воно впаде і при дорозі,
Де птахи налетять і поклюють,
Там зросять землю рясно твої сльози,
І квітами надії проростуть,

Що все-таки впаде якась зернина
В ріллю, зігріту подихом твоїм,
І надійде щаслива та година —
Дозріє нива колосом важким.

Забудуться і втома, і незгоди,
Бо ж не намарно вік земний прожив,
Хоч від людей не мав ти нагороди,
Та в Бога ти вінець свій заслужив.