Перший поетичний конкурс-фестиваль Якова Бузинного

Учасники фестивальної частини

Роман ЦУМАН

м. Сарни, Рівненська область
Працює будівельником. Друкувався в газеті «Голос надії».

 

Німотні вуста

Чи то здавалося мені, чи так було,
Що ліс співав, гойдаючи верхами.
Загомоніло все, все загуло,
Лиш я стояв з німотними вустами.

На небі місяць, зорі – як живі.
Здалось мені, що все заговорило.
То був не просто вітер-буревій,
То Бог отак навчав мене уміло.

І падав сніг на пагілля дерев.
І чув я шепіт кожної сніжинки.
А невичерпний їхніх слів резерв
Мене заворожив не на хвилинку.

Усе співало, славило, гуло,
Лилась мелодія холодними вітрами.
Який чудовий Господу псалом!
Лиш я стояв з німотними вустами.

Чи то сльоза була, чи просто сніг,
Торкнувшись до обличчя, стік водою?
Не знаю... Але знаю, що то гріх,
Як не наповнені вуста хвалою.

Коли навколо мертве і живе
Творця звеличує уже віками,
Помилуй, Господи, дитя Своє,
Яке стоїть з німотними вустами!

 

Мій сад

Ну, ось ти і прийшла, принцесо довгождана,
І розцвіли черешні у саду.
Я так чекав тебе, не пізнану, не знану
І неповторну молодість-весну.

З моїх дитячих літ лиш спогади лишились.
Як швидко пролітає все життя!
Як швидко і дерева розпустились!
Здається, ніби і не був дитям.

Мій білосніжний сад вітрами не обтертий,
Зігрітий сонцем, зрошений дощем.
Уже пішов мені двадцять четвертий,
І хто підкаже, скільки буде ще?

Сади, сади – у світі вас багато,
Та буря часто струшує ваш цвіт.
І Бог лише спроможний зберігати
Його із віку в вік, із роду в рід.

Я знаю, прийдеш Ти з турботою про мене,
Як добрий Пан, розчистиш джерело,
Каміння віднесеш і знищиш терен,
Сховаєш сад мій під Своє крило!

Коли поллють дощі мелодією смутку
І чорний птах каміння принесе,
Лиху у світ хтось пустить чутку –
Прийди в мій сад і захисти мене.

Останній крок…

По вулицях, низинах і висотах
Рознісся шум від вигуків дітей.
Тіснився люд, і на численних поворотах
Вже не пройти крізь натовпи людей.

Та все ж вона з'явилася в проході,
В руках тримала пляшечку якусь.
Втомившись жити у гріховній насолоді,
Казала: «Годі вже, я зізнаюсь».

Я більш не можу так, не хочу і не в силах
Нести тягар гріхів своїх тяжких.
Побачивши Його, відразу попросила б
Пробачення в ногах Його Святих».

І ось ще поворот, за ним оселя.
Диявол в серце забиває цвях.
Відкриті двері, чути фарисеїв –
І серце охопив великий страх.

Мов статуя, мов висічена з каменя.
Обмерло все, лише сльоза біжить.
Душа, гріхом порізана, поранена,
Пішла б, та тіло кам'яне стоїть.

Останній крок – земля ж не відпускає:
Повстало пекло за велінням сатани.
І лиш на небі Бог Єдиний знає:
Кайданів не розбить, бо заміцні вони.

І ось, нарешті, – крок, і відчинились двері,
Мости попалено, доріг назад нема.
Диявол поглядом сердитих фарисеїв
Хотів відрізати дорогу до Христа.

Але вона змогла, добігла, не здалася.
Несміло до Ісуса підійшла
І миром ноги мазати взялася,
Йому сказала б щось, та не знемогла.

До ніг припавши, гірко заридала.
І бачили, як котиться сльоза.
Хтось засудив, але вона пізнала,
Ісус – Спаситель Він, а не суддя.

«Чого прийшла, чому ось так ридає?» –
Всі думали, але ніхто не знав,
Що так душа із Богом розмовляє,
Що в ті хвилини Бог їй все прощав.

 

Так схожі дні

Так схожі дні один на одного.
Нічого не змінилося с тих пір, як народився я.
Не зміниться й тоді, коли мене холодного
Назад до себе забере земля!

Так схожі дні один на одного,
Усе, що буде, вже було колись – і навпаки.
А я гадав, що накормлю голодного,
Що з міста зникнуть жебраки.

Спливає час, стаю серйознішим.
Вже не сміюсь із приказок, як був сміявсь дитям.
І очі стали більш вологими,
І осуд більший до гріха.

І серце м'якше, бо навчається:
Життєвий досвід – вчитель мій – рахує помилки.
Пройду сто верств і знову оглядаюся –
Я з скелі вирваний, я вихоплений з тьми.

Я раб гріха був, біль минулого,
Де кожний день – це ніч і смутку жах.
Одного дня того похмурого
Мене торкнулася Спасителя рука.

Так, схожі дні. Все повертається.
Мої долоні знову в мозолях.
Пройшли жнива. Нехай нічого в світі не міняється…
З роками змінююся я.

 

* * *
Хмурі дні, ясні дні
Поділили життя, поділили
На щасливі і дуже сумні,
Митті немочі й миті сили.

В хмурі дні – плач і біль,
І молитва приглушено стогне.
Прилетіли в мій сад звідусіль
З шумним вітром чорні ворони.

Що роблю – все не так.
Сам собі вже набрид до нестями.
Ні надій, ні стремлінь, ні ознак –
Мокрі очі прикрию руками.

Чорний птах – вісник зла.
Але я не впущу відчай в душу.
Сад змарнів. Цвіт обпав,
Та закони Христа не порушу.

Так, не втішні ці дні…
Ясних днів би хотілося більше,
Щоб веселими стали сумні
Недописані всі мої вірші.

Щоб блаженство душі
Словом ніжним звучало…
Боже, сил дай мені
Не віддатись ніколи печалям.

Скільки їх – темних днів –
Ще поділять життя, ще поділять!
То нічого, що сад мій змарнів, –
У Христі обновляються сили.