Перший поетичний конкурс-фестиваль Якова Бузинного

Учасники фестивальної частини

Яна СІЛЕЦЬКА-ВАСИЛЬЄВА

 

Казка казкою

Узваром сонця хлопчик Ранок
На землю – хлюп!..
Вітрами дубові розчеше
Кудлатий чуб,
Загляне в річку, піде полем,
Гайне селом,
Ускоче в м’яту і спочине
Солодким сном.

А дядько День насвятить маку
В медовий Спас.
Наллє у діжку дерев’яну
Вівсяний квас.
Натрусить яблук, витре листям
З обличчя піт
Й засне клубочком на копиці,
Як кіт-муркіт.

Дід Вечір вуса настовбурче
І позіхне.
Ще й з пересердя на садиби
Дощем лийне.
Тоді здобріє, сяде в човен
І через став
Плистиме довго, не збагнувши,
Що задрімав.

Панянка Ніч з карети неба
Ступне в  жита:
Чорноволоса, зореока,
Як молода.
Дмухне на хмари і розстеле
Туманом дим
Щоб бути в з Місяцем у парі,
Як з молодим.

P.S. Хоч казка казкою, проте
У казці – суть:
Немає краще України
Й не може буть!

 

Сонце і війна

А хочеш Сонце в надвечір’я
Медовим коржиком впаде
І зафарбує хмари - пір’я
в руде?..

«Прощай… Прощ-а-а-а-а-й!..» - затягнуть хмари.
І цвіркунів безладний  хор
Почне із другої октави
мінор.

Жовтавий сонях головою
Услід сполохано крутне:
«Куди ж ти знов?! Візьми з собою
мене!»

І мовить Сонце з небокраю:
«Я від весни і до весни
Шукаю світ, в якім немає…
ВІЙНИ».

 

Кургани мовчать

Кургани мовчать. Віковічна обітницька тиша.
Ковильні степи – наче сиве волосся Землі.
Згорають століття, і в небо димлять попелища,
Кістки українців запікши в гарячій золі.

Кургани мовчать і вдивляються в приспані зорі,
Що зранку пірнають в глибоку криницю Дніпра.
Розплетена й боса, у гордій, німій непокорі
Йде берегом ніч і у пелену роси збира.

Кургани мовчать. Тільки чути як дихає поле.
Гайдається місяць у срібних тенетах небес.
І молиться ніч, і росою окроплює доли,
Щоб край український за Божої ласки воскрес.

Кургани мовчать. Заглядають за хмари тополі,
Листочками дрібно у місячнім сяйві тремтять.
Чи довго тобі, моя земле, коритися долі
І волі чекати, - кургани уперто мовчать.

 

Щоб вижити

Відпусти мене, моя
доле…
Я навшпиньки по стерні
слідом
За  вітрами побіжу
в поле,
Де у травах задихнусь
цвітом.

Я  проміння заплету
в коси,
І душею  обійму
тужно
Батьківщину, де мовчать
кобзи,
Її кволу, ледь живу 
душу.

Я у Бога попрошу
крила,
Полечу у журавлів 
зграю,
Наберуся від птахів
сили,
Щоби вижити в своїм
краї…

 

Чотирнадцятий

На повітряній кулі, зірвавши петлю гравітації,
Зачіпаючи крила голодних круків на льоту,
Поміж хмарами і вертольотами рік Чотирнадцятий
Відлітає і плаче  на землю грудневу сльоту.

У залатанім кошику, з днищем прицільно простріленим,
В балаклаві і берцах, з котрих не змивається кров,
Над зруйнованим пеклом у Раєві, дивом вцілілому,
Він до Бога везе переповнений міх молитов.

Його сіра сорочка ухрест візерунками вишита,
Пошматована кулями, різана, бита мечем.
Але, попри усе, Чотирнадцятий зміг таки вижити,
Хоч незгоєна рана на серці смолою пече.

Відлітає і плаче… Зникає в пустельному Космосі, -
Там до Світла  рукою подати, там все відболить.
………………………………………………………….
Розверзається час від сакрального Божого голосу
Й нетерплячий П’ятнадцятий вже біля трапу стоїть.