Перший поетичний конкурс-фестиваль Якова Бузинного

Учасники фестивальної частини

Раїса ОБШАРСЬКА

 

Подяка Богу

Я Богу дякую за все,
За всі земні його щедроти,
Як день прийдешній принесе
Мені тривоги і турботи
Здолаю все. Розвію сум,
В життя з надією ітиму,
У суєті невпинних дум
Як сонце, віру я нестиму.
Мої молитви спопелять
Усе гріховне й неправдиве,
Свята Господня благодать
В душі розквітне, наче диво.
А від просвітлення мій шлях,
Як щире золото засяє.
Я славу Богові в піснях,
Неначе пташка заспіваю.

 

Говорить до людини Бог

Говорить до людини Бог,
Але вона не чує.
Душа, поділена на двох
У сутінках ночує.
Добро і зло, як день і ніч,
І важко оцінити
Серед прощальних жовтих свіч,
Як праведно прожити.
Найвища мудрість, наче цвіт,
Захована у серці.
Через потік бурхливих літ
Прозрінням відізветься.
І дні нещастя пропадуть,
Зотлівши, як вугілля.
Відкриє Бог найвищу суть –
Любов – цілюще зілля.
Той пропаде, хто клав до ніг
Багатства пишні шати,
Коли за вічності поріг
Прийде пора ступати.
Від злота щирого цінніш
На Господа надія.
Гріхи, немов до горла ніж,
А совість, як лелія.
За сонцем новий день гряде,
Життя на сонях схоже,
Усе на порох перейде,
Прибуде слово Боже.

 

Прозріння

О, не служіть мамоні, юродиві.
Кричить душа, вуста ж мої мовчать,
Скупаю серце в теплій, літній зливі,
Піду туди, де сонця благодать.

Серед земного тихого чарунку
Усе не так, усе мені не те.
Бо Біблії, немов до порятунку,
Я припаду, як рута зацвіте.

Забуду світ спокусливий, гріховний.
З'єднаюся із Господом святим.
І каяття, неначе келих повний,
Я вип'ю не жаліючи за тим,

Що тлінне і минуче в цьому світі
І справжню цінність втратило давно.
Прозрійте, я благаю, Божі діти,
Знайдіть в любові істини зерно.

Любов'ю змерзлі душі зігрівайте,
Не забувайте Бога ні на мить.
Всевишньому «Осанна!» заспівайте,
Мелодією миру зазвучать.

 

До людей

Ріка самодурства розбурхує хвилі свої,
І ллється потоком брехня і захланності злива,
А зірка гаряча, руками не візьмеш її,
А сонце високо, дістати його неможливо.

Хоч місяць володар, до нього хмарини пливуть,
Натхненні роздоллям свободи й високого злету.
А, може від того, що крила в людей не ростуть,
Вони так приземлено бачать зелену планету.

Ми не досконалі, але вимагаєм чудес
І просим життя, щоб сюрпризи щодня посилало,
Та сумно мені, коли падає зірка з небес,
Бажань не загадую я, хоч їх маю чимало.

Доведено вже, та не слухають, наче глухі,
Що наше життя – тільки кара і випробування.
І мудрість прибуде тоді, коли зникнуть гріхи,
Врятує від лиха смирення, а ще покаяння.

Енергія зла нищівна спопеляє усе,
А ми тільки в горі до неба підносимо руки,
А може месія новий нам любов принесе,
Бо що нам Христос, що терпів на хресті за нас муки?

В слідах виростає тернина і вовчі гриби,
Як ті неминуче ведуть руйнувати могили.
І власні тіла вже стають, як похмурі гроби,
І кров не червона, а чорна тече поза жили.

Я вирву з корінням із серця безсилля своє,
А треба, то й серце гаряче віддам на поталу,
Щоб тільки відкрилося те, що прозріння дає,
Щоб вітрові крил молодих на шляху не в'язали.

Я бачила тих, що криницю допили до дна,
І тих, що молитви у білі складали конверти.
Нехай буде віра і правда на всіх нас одна,
Тоді ми ніколи, ніколи не зможемо вмерти.

 

Прийдімо до прозріння

Соборний дзвін під купол позолочений
Збере вкраїнців, зранених недолею.
І ми розбрат і сумніви зтолочимо,
Причастимося правдою і волею.

І залунає, славою покотиться,
Прадавня пісня долами і селами,
І оживуть Батурин, Крути, Хортиця,
Заграє Прип'ять хвилями веселими.

А ти, бандуро, грай таку мелодію,
Щоби у душах сонцем засвітилася.
Ти, бандуристе, легіню-добродію,
Співай про землю, що добром святилася.

Прийдімо до прозріння молитовного,
Щоб за гріхи сумлінням не каратися,
Добиймося очищення духовного,
Щоби навік вкраїнцям об'єднатися.