Перший поетичний конкурс-фестиваль Якова Бузинного

Учасники фестивальної частини

Лариса МЕЛЬНИК

м. Хмельницький
За освітою — педагог. Друкувалася у журналі «Погляд», має поетичну збірку. Веде радіопередачу «Жінки надії».

 

Молитва

Перед Тобою ниціють слова…
Під цю мінорну проповідь осінню
зроби мене простою, як трава,
змали мене і замалюй спасінням.

Боргів набуто, що не мить — то в борг.
Сміялася, а мо' все це хто й спише!?
…Так, все позаду. Розплативсь сам Бог!
О проведись, Його останній штрише,

по полотні єства мого. Амінь!
Небесне птаство милості натрусить...
...На світ сліпоглухих кидає тінь
невидзьобана темрява спокуси.

 

Віра

Ступаю дзеркалом води.
Стирає шторм мої сліди.
Вогнем охрещена допіру
тримай мене, зернино-Віро.

О білий світе, де твій бог?
До тебе гріх, як бруд, присох.
Як важко йти! Вода ж – не суша.
Молитвою умию душу

і йду години, дні, роки
до найріднішої Руки,
яка, коли почну тонути,
дасть дух назад не повернути.

* * *
Солодкий свiте!.. Солоно від тебе.
В овалах сподiвань — то хiть, то лють.
Де б зачерпнути трохи сили? Де би
зустрiти суть?

Ми хочем свiтла, — маємо недолю —
холодну нiч, чужу, як басурман.
Ми прагнем правди — чеснi, ясночолi,
а скрiзь — обман.

I вже уперто лiпимо кумирiв,
аж захватом загачує гортань!
Бодай один з них скосить з думки-ниви
знаки питань…

Та раптом на молитву похапливу
озветься Небо, з вiчностi немов:
"Все перемеле на щасливе мливо
лише Любов!"

Цар

Вiн нiс той хрест. Вiн то вставав, то падав.
Пiнився дiл по вiнця у юрбi.
Тi самi, що давнiш кричали радо:
"Осана, царю, i уклiн тобi!"
Все той же люд… Неоковирний натовп!
За вiтром гiлля, вдача та хитка...

— Ждали месiю, вольностi вiд влади,
а маєм що? — якогось простака!
— Що вiн верзе? Що цар? Пророк? Син Бога?!
— Не вiр ніхто! Назарянин — пророк?!
— Ганебна смерть — одна йому дорога, —
зопалу крикнув хтось i враз примовк:

«А що як справдi: гострим лезом — в груди,
Або… на древi! Буде ще гарнiш!..
Здається, Юда ходить з ним усюди.
О, скнара той й себе продасть за грiш!»

I вже плететься темна павутина.
«Таки скона, закон цей ще не всох!
Бо смертна кожна з-помiж нас людина!
Бо невмирущий лиш єдиний Бог !..»

Голгофа вже...
— Живий ще? Слава Богу!
Потiшиться тут кожен ще й здаля!
Корона з терну… оцет… руки, ноги
прибиті міцно. Напис «ЦАР», мовляв.
— Ну от, позбулись... Одiж ми подiлим.
— Висить, висить! А ви: «А раптом — Бог?»
— Так все нормально, так, межи злодіїв.
Розкиснув, правда, щось один iз двох.

Назад вертали. Сходили вдолину…
Та найсумнiше в правдi цiй одне:
Єрусалиме, о Єрусалиме!
те, що Вiн справдi був твоїм Царем.

* * *
Якби була я жителем Землі,
То конче б стала ревним патріотом.
Та не у попелі скарби мої,
Не в нім душі нестримної турботи.

Кожен міняє смисл всього життя
На начебто надблагородні цілі…
Та, подивись, – у них все те ж сміття:
Як краще жити! В дусі? Ні ж бо – в тілі!

Я гасел ідольських не повторю,
Хоч дух вони хитають войовниче.
У славі – людям вкотре впізнаю
Оскал люциферового обличчя.

Не піддана я тліні, не васал,
А – зрадниця її, згори шпигунка,
І якщо вже страждать за ідеал,
Хай буде вічності він образ, а не шлунку!