Перший поетичний конкурс-фестиваль Якова Бузинного
Учасники фестивальної частини
Степан КОЦАН
м. Львів
Почав писати вірші з 14-тирічного віку. Закінчив хіміко-технологічний технікум. Друкувався у збірках: «Вірші спасенних» та «Антологія християнської поезії Галичини».
Моя душа сумує за Високим
Моя душа сумує за Високим.
Життя-життя, — не поле ти без меж
Так непомітно відлітають роки
І вже ніщо назад не повернеш.
І я іду, — ледь-ледь сивіють скроні
Та в полі цім вже видно небокрай!
Життя на полі цім мов на долоні :
Все видно — хоч ховай, хоч не ховай.
І будяки, й зерно, й чортополохи
Життєві рани запеклись в рубці…
Ще треба витримать! І ще пройти хоч трохи
Хоч доля в шрамах світить на руці.
Над полем Небо — голубе й високе!
Мені б в оту пречисту височінь!
Та каменем в душі тяжіють роки
І думка: «Не тривожся, — відпочинь!
Присядь і передумай все прожите
Все, що було "і так" і що "не так"»
Життя моє — мов у полові жито:
Полови — гори! Зерен — на п'ятак!
Та як душа сумує за Високим!
Життя-життя, — не поле ти без меж!
Так непомітно, крок за кроком, роки
Відходять мимо… Ти ідеш? Ти йдеш?!
* * *
Ти вирішив, що плакати не будеш,
І не покажеш, як тобі болить.
Хоч біль і злість вогнем стискали груди
Ти вирішив – ніколи так не буде,
Щоб би я міг їм все оце простить!
…Тебе не було ще на цьому світі,
Батьків й дідів й прадідів не було…
Була весна, ще й сонце не в зеніті
Та біль і піт… і зранене чоло…
Бичі й знущання…і гостреє каміння!
А ще такий важкий-важенний хрест!!!
Це ж скільки ж треба було мать терпіння!
Та ще й плювки й пересуди окрест…
Та Він ішов! І плакав й за тобою!
І щоб тебе з твоїх гріхів спасти
Сам вирішив пожертвувать Собою
І Сам Він мусів хрест за нас нести!
Не думав Він, що плакати не буде
Чи щоб не бачили, що так Йому болить!
Хоч біль і сум вогнем стискали груди
Не думав про обмови й пересуди,
А лиш про те, Отця як умолить,
Щоб Він нам міг усе, все-все простить!
І хоче Бог, щоб ми усе це знали
І вчилися усім усе прощать,
Щоби нікому зла не пам'ятали,
А з серця всім усяке зло прощали,
Щоб Він нас міг
до Себе
в небо вз'ять!
Дві дороги
У цім житті є тільки дві дороги.
Якою друже, підеш в ньому ти ?
Одна дорога — нас веде до Бога
Й не так то просто вверх по ній іти.
А інша — вниз, і все крутіше, друже,
І все трудніш вернутися назад.
І хоч на ній людей багато й дуже,
Та та дорога всіх їх веде в ад!
У цім житті — кладе нам Бог дві долі,
Та знай, мій друже, вибір робиш ти!
Одна з цих долей — у безпліднім полі,
Де інша доля — там цвітуть сади.
А там де поле — бурі й суховії,
Те поле голе в нім нема води…
Де сад цвіте — там серця мого мрії,
Яку з цих долей вибираєш ти?
І у кінці життя — дає нам Бог дві смерті:
Одна — поріг до вічного життя,
А інша — вічна смерть, якою мусять вмерти
Всі ті, хто й слухать не хотів про каяття!
І от тепер — ти маєш дві дороги,
І долі дві і смерті дві в кінці,
І маєш вибір — серцем линь до Бога
Тебе Він любить! Все в Його руці!
Небо
Бездонне Небо — голубе до крику
І ні хмаринки — тільки синь та синь…
Як вабить ця незміряно-велика
Незвідано-прекрасна височінь…
І линучи в синь Неба, затихає
Душа моя
і в трепеті мовчить
Немов би знає,
(звідки вона знає?!)
Що там була вона
й там буде жить?
Немов сумує за небесним домом,
Де Мир, Любов,Добро і Благодать…
Де рідне все,
хоча і незнайоме…
От знаєш:
був колись!..
хоч годі все згадать…
І я стою і дивлячись у Небо,
Безмежний наді мною Океан
Роздумую: можливо так і треба,
Можливо в цьому теж Господній План.
Все на Землі кінцеве і дочасне,
Усе, що очі бачать – перейде…
Так воно рідне нам й таке прекрасне,
Але кінець усьому все ж прийде.
І тільки Небо — там кінця немає!
Всі задивляються: дорослі і малі…
І очі бачать те, що є безкрає,
Єдине нескінченне на Землі.
Я знаю, що і небо проминеться,
Зів'ється як сувій
й в вогні згорить…
Бо все минається, лиш Слово не минеться
Й безмежний простір згорнеться за мить…
Та знову буде Небо
Безкінечне! —
Тепер ще й Вічне з Богом і людьми!
Бехмарне, Мирне і таке Безпечне,
В якому вірю, будемо і ми!
Тому було, напевно вгодно Богу,
Щоб задивляючись у Божі Небеса,
Ми відчували радість і тривогу
Нас покоряли Велич і Краса…
Й переживаючи цей трепет незбагненний,
І як притягує небесна ця блакить,
Відкрилось нам, що Бог Благословенний
Так хоче, щоб ми з Ним могли там жить…
Бездонне Небо голубе до крику
І над тобою ця небесна синь…
Запам'ятай цю Істину Велику —
Двері у Небо відкриває Син!
* * *
Не виривай моє життя!
Не вбивай моє маленьке тіло!
Кане моє ім'я в небуття,
Не вернеш його, як серце не боліло б!
Я до тебе не простягну рук,
Не побачу, не пригорнусь вперше,
Мамо! Ти собі добавиш мук,
Якщо вб'єш моє маленьке серце!
І без мене пролетить життя,
Не торкнуся рук твоїх устами…
Мамо! Тебе змучить каяття,
Якщо нитку розірвеш між нами!
Буде все, наладиться життя…
Тільки я не вернусь з небуття…
