Перший поетичний конкурс-фестиваль Якова Бузинного

Учасники фестивальної частини

Олег БЕРМАН

м. Луцьк
Педагог, журналіст, редактор, перекладач, поліграфіст, письменник, автор ряду книг літературно-художнього, історико-публіцистичного, релігійно-філософського спрямування.

 

Подорожні

У проталих снігах осідають роки,
Від холодних заметів недужі...
А над бігом доріг нахилились хмарки
Й підсадили на небо калюжі.

Натріщався мороз, і метіль відмела –
Подорожні вертають додому...
Справедливий Творець благодатність тепла
Заповідав усьому живому.

Від проталих снігів теплоті не зрости,
Як слізьми капотить підвіконня...
Де долаєш путі з подорожніми ти?
Замерзаю без твого осоння.

Несем життя дедалі важчий хрест,
Як на любов не дуже-то спроможні...
На перехрестях стертих літ і верст
Ми тільки перехожі й подорожні.

 

Старе місто

Обличчя міст, як і людей,
Завжди у перманентнім стані:
Новобудови – для очей;
А часу – дай анкетні дані.
Металопластиковий ряст
На грунті голому не виник...
Архів епох, за пластом пласт,
Зшив краєзнавчий заповідник.
Гортаю... Вісь планетну тре
Відбій-прибій людських поселень, –
Відтоді місто і Старе
На сонячність, блакить та зелень.
Мій древній рід з води й роси
Так укорінював живучість,
Аби по хрещенню Руси
Явив себе Великий Лучеськ.
Стир свідок: лайнер-острівець
Тримає Вічність під парами –
Зневоднив кільцьовий Глушець;
Встромив у твердь небесну храми.
Глянь, гне від Замкових воріт
Їх куполи й шпилі в підкову –
Чи не єдину на весь світ
Терпимість Бога показову?
А звідси аж до Райських врат, –
По сонцю, за Гнідавську гірку, –
Впізнай, де чий патріархат,
Що церкву звів, костел чи кірху.
Споруди укладають мир,
Перш ніж людці несамовиті:
Тут православний монастир,
Колегіум тут єзуїтів.
Вір забагато – Бог один.
В безликій вередує масі
Сліпий ще серцем землянин,
Не розпізнавший іпостасей.
Древніша храмова сім'я
Вже на останньому затишші...
Собор цей скликано ім'ям
Об'явленим:
Суддя Всевишній.

 

Предвісник Месії

Князь ідумейський праведний Іов
Від потрясінь у крайню впав знемогу:
До скреготу зубовного дійшов,
Але й не мислив дорікати Богу.
Було за що: з подачі сатани,
Котрий запасся дозволом на кпини,
Забрала смерть всіх дочок і синів,
Скаравши безневинно їх родини.
Ніхто не зміг би вивести числа
Його угіддям, челяді й отарам, –
Умить маєтність знищена дотла;
Розтанула могутності примара.
Він сам-один від маківки до стіп
Настромлений на вісь сліпого болю...
Воліє цей гидкий проказний сніп
Спитати Бога про свою недолю:
– Так, виставляю горе напоказ;
Так, ремствую нестримно і нечемно;
Так, без жалів, без натяків, образ
Розсьорбую я кару ту – даремно.
Бо нічийого не смутив життя;
Бо праведність – і мантія, й корона;
Немов тростина без мочару, – я;
Думки мої, постаньте в оборону!
Голосить цитра зранку до смерку;
А діти нечестивців гараздують.
О Боже, зглянься! Сором на віку...
Неправда з мене по шатрах глузує.
Ще й друзі Еліфаз, Цофар, Білдад
Заладили, що кара йде з причини.
Але зі мною справді недолад:
Тобі ж відомо, я в гріхах безвинний.
Елігу твердить, що у муках – гарт.
Щоб в серце заповзла богозневага?
Ні, витерплю! Мій біль мине, як жарт,
Знамення, викуп – тільки не розвага...
Бог, вислухавши річ наперекір,
Насупив бурю моторошним дахом;
Додолу кинув блискавками зір,
А громом – нерозгаданість метафор:
– Добро і Зло вже розсудив? Помовч.
Втамую подих, хай пісок схолоне...
Усе пізнав? Чи має батька дощ?
Чи має море материнське лоно?
Чи, може, ти дав соколу політ?
Де був єси, як закладав Я Землю?
Допоки смерть не вийде із воріт,
Душа сприймає велич за мізерню...
Тобі прощу словесну зайвину;
Сто сорок літ додам на повне щастя.
Добра і Зла збагнути таїну
Людині власним розумом – не вдасться.
Уславила Іова прямота;
Заклала ритм у місіях пророчих...
Лякливо й вдячно втоплюємо очі
В розп'яття – безневинного! – Христа.

 

Кукіль

Іншу притчу подав Він їм, кажучи: «Царство Небесне подібне до чоловіка, що посіяв був добре насіння на полі своїм. А коли люди спали, прийшов ворог його, і куколю між пшеницею насіяв, та й пішов»
Мт. 13, 24-25.

Йшов вітерець, обачний і скрадливий,
Запнутий у кидар прозорих крил;
Торкнувшись чемно сонної ще ниви,
Дивак, лише долоні заросив.
Голублячи красуню юним оком,
На крутосхил приліг не крадькома:
Дошкулить спека – завше він під боком,
В долину хай гукне його сама...
А день новий, вікам слухняний вельми,
І світлу, й тіні мостить свій трамплін, –
Усе живе йому мчить навперейми;
Усе змертвіле грузне навздогін.
І нива проробляє це уміло.
Ледь за піснями вислала гінців,
Як на латунні колоски наділа
Незримий розсип срібних бубенців.
У барви вбрала й диких поселянок,
Їх вдачею насотавши мазки:
Зорею – мак, цнотливістю – рум'янок,
Блаватом – волошкові пелюстки.
Згори подзвін, розкішний запах – знизу,
Рух кольорів довкруг без заборон...
Царицею вмить облачилась в ризу,
Зійшла на отчий хлібодарний трон.
Красу і владу має справедливо, –
Поклони бий, трудар чи дармоїд!
Ні перед ким, ні в чім не винна нива.
А бур'яни? Людський невдячний слід...

Йшов вірний раб,
послужливо-квапливий,
Чужої волі повний через край, –
Випитувати розпашілу ниву
Про види на поточний урожай.
Його, овва, тематика пейзажна
Відволікти від цілі не змогла:
Оглядини проводив їй уважно,
На інородні косячись тіла.
Ген ряботять – рум'янок, мак, волошка...
Стривай, а там? Ох, злісний ворохоб!
Не відсортуй насіння навіть з ложку, –
На хліб посуне тяжча із хвороб.
Безлика в жмені – звісно, не намисто –
Отруйна насінина спориньї;
Пильнують все ж,
бо як потрапить в тісто,
Не виполоти горя із сім'ї.
Якщо для чогось зберігають вдома,
До рота відстань – довша, ніж верста...
Звуть чаклуни її головоломом,
В двадцятім віці скажуть: наркота.
Раб, пересвідчившись у ганджі лану,
Позадкував ретельно за межу:
«Найскорше побіжу-но я до пана,
Найліпший, певно, вихід підкажу.
Ми завтра ж з цим покінчимо куколем –
Розсадником дурманного зела!
На животах прооремо все поле,
Врятуємо посів цей до стебла».

Йшов ствердно пан, ходою горделивий,
Назустріч надвечірній синяві;
Він, як і раб, краси не бачив ниви,
Змагаючись з думками в голові.
Про те про се; і знову ж тим прогоном:
«Скажімо, стигне першосортний злак;
Із віку в вік, прикритий його фоном,
Маскується і схожий з ним смітняк.
Чи не тому, що від зачать гріховні,
Ми мусили б навчатись будь-небудь,
Сяк-так речей вловивши риси зовні,
Розпізнавати й внутрішню їх суть?
З пажитницею згубна волокита:
Засліплює здаля нас чи зблизька
Підступна агресивність паразита
При титулах родинних близнюка...
На ниві – мішма з ворогом соратник;
Поєднані, як рівне та криве, –
І не чіпай. Молочний плевел-братик
Сестрі-пшеничці корінь підірве.
Хай постоїть налигачем людині
У рас-цивілізацій на виду...
А там по клунях, якісно, в їх чині,
Я збіжжя і полову – розведу».

Йшов сам Господь.
Скрізь розсівав зичливо
Зерно Життя, щоб мудрість розцвіла, –
Пішла Земля, одна суцільна нива,
Під полігон не так Добра, як Зла. В реакторах погнали колос твели;
Немудрий бур'яніє ними люд...

До Божих Жнив залишені плевели, –
Снопи кукільні у вогонь підуть.