Лідія Вудвуд
Поезія
"І хто ми є? Усі усім мільйони"
Берег любові
«Вертаю знову на пороги отчі»
Гора Преображення
По кому подзвін?
Рідна хата
Твій собор
«Чекаю зустрічі з Тобою»
* * *
І хто ми є? Усі усім — мільйони...
Ліна Костенко
«І хто ми є? Усі усім мільйони...»
Не можемо зігріти ми усіх...
Летить життя, минаючи перони,
Де залишаєм друзів, плач і сміх.
На тім шляху трапляються зупинки,
Щоб перервати наш невпинний біг,
Подарувати радості хвилинку
Для тих, хто поряд, серцю дорогих.
Найдімо хоч одне ласкаве слово
І обігріймо ніжністю когось...
Лиш мить — попереду дорога знову...
Дивись — життя експресом пронеслось.
Як жалкувати кожен тоді буде,
Бо шлях земний не повторити знов.
Те вічне тільки, що віддав ти людям:
Твої слова і ніжність, і любов.
Берег любові
Людська душа так прагне теплоти,
Бо ж створена для вічної любові.
Її згубила. В морі марноти
Вона шукає любий берег знову.
Та де він, берег сонця і тепла?
Куди не глянь, лиш темрява і холод.
Як віднайти любов у світі зла,
Як втишити душі нестерпний голод?
Та раптом промінь в темряві з’явивсь —
Прокинулася втрачена надія,
Маленький вогник в серці заяснів:
Невже здійсниться довгождана мрія?
Полинула душа на той маяк,
На заклики вабливі і далекі…
Там берег довгожданий — вірний знак,
Внизу лиш хвиль бурхливий грізний клекіт.
Та промінь несподівано погас…
І вдарилась душа в холодні скелі…
І, стрепенувшись, озирнулась враз:
Де ж тиха пристань, сонячна оселя?
Невже обман, невже лише міраж?..
І знов кругом холодне грізне море…
Куди летіть, де берега шукать?
Хто зрозуміє безутішне горе?
Враз морок несподівано розтав
І сонце освітило пристань тиху.
Хтось перед нею в сяєві стояв…
Це Той, Котрий беріг її від лиха.
А голос Його лагідний такий!
Душа не знала голосу такого…
Як тепло стало від Його руки!
Яка любов в очах іскриться в Нього!
Відчула, як пронизує її
Тепло Господнє і Господня сила,
Наповнює любов’ю до країв —
І знову виростають в неї крила.
Не страшно вже душі у світі зла,
І не страшні тривоги і спокуси,
Бо берег той омріяний знайшла,
Де вічне сонце і любов Ісуса.
* * *
Вертаю знову на пороги отчі,
Зоріє світлим спогадом душа,
Сльоза туманом застеляє очі,
А стежка у дитинство поспіша.
Вона ось в’ється вдаль поміж житами
До хутора старого край села.
Старезна груша – днів минулих пам’ять –
В моїй душі пагінням проросла.
Здавалось, сонце тут тепліше гріло
І зорі тут світили яскравіш…
Пройшло, відгомоніло, відболіло,
А ти вже перед вічністю стоїш.
Життя умить конем баским промчало,
Та не забути хутір той, село.
Зерно, що там в дитячу душу впало,
В мені живим колоссям проросло.
Тепер для Бога колоситься нива.
Допоки благодатна ще пора,
Завершити спішу Господнє жниво.
Який Він щедрий у своїх дарах!
Прошу я лише мудрості у Бога,
Щоб колосків у полі не лишить
Й не загубити Божої дороги,
Допоки прийде заповітна мить.
Гора Преображення
Де місце Преображення Твого?
Гора Фавор, а чи Гермон — не знаю.
На карті не шукаю я його —
У серці віднайти своїм бажаю.
Ісусе, в славі нам Своїй з’явись,
Як учням на отій горі високій,
Щоб мали Царство Боже не колись,
А вже тепер у вдячності глибокій.
Як учні впали біля ніг Твоїх,
Так я впаду до ніг святих, Ісусе,
Забуду про невпинний часу біг,
У тиші щиро серцем помолюся.
Так хочу, Боже, бачити Тебе
І доторкнутись шат Твоїх осяйних,
Полинути душею до небес,
Де лине вічна ангельська осанна.
Піднятись від неправди, марноти,
Забути про образи та тривоги,
Твій бачить хрест і на Голгофу йти,
Туди, де сходяться земні дороги.
В смиренні йду на гору пресвяту.
Пробач, несу не лаври, лише терня,
Покуту серця, щиру і просту,
Та віри ще мале гірчичне зерня.
Простиш і знімеш ношу із плечей,
Зодягнеш в білі сонцесяйні шати, —
І зникнуть біль і сльози із очей,
І буде знов душа моя співати.
О горо преображення мого…
Там, під хрестом, де впали краплі крові,
Торкнуся серцем образу Твого
Й засяю у Твоїй святій обнові.
По кому подзвін?
По кому подзвін? Чи ти чуєш, друже,
Як він ранкову тишу розрива?
Десь гинуть душі. Чи тобі байдуже,
Що із чийогось серця проросте трава?
За правду стань. Адже душа — не камінь,
Який не вартий навіть і сльози.
Чи вітер перемін гряде над нами,
А чи вітри смертельної грози?
Щоб розбудити в нас живую віру,
І повернути нас до правди знов,
Віддать себе за ближнього в офіру,
Щоб світ побачив Божу в нас любов.
По всій землі той подзвін вже лунає,
Йдуть до завершення Господнії жнива…
Чи ж у серцях любов іще палає?
Чи віра Божа в нас іще жива?
Рідна хата
Буяє літо різнобарв’ям трав,
І пахне м’ятою, любистком рідна хата.
Хоч скільки б ти сюди не повертав,
Вона і миром, і теплом багата.
Всміхається криниця у дворі,
Моргне своїм блискучим чорним оком,
Вона радіє літній цій порі,
Бо ж їй не сумно і не одиноко.
Сюди з куточків дальніх і країв
Злітаються усі, немов лелеки,
До сонячних дитинства берегів,
Що відпливло за обрії далекі.
Спочине тіло стомлене і дух
Побіля батьківського рідного порогу,
Тут серце відкривається і слух,
Щоб в благодатній тиші чути Бога.
Твій собор
Бережіть собори ваших душ
Від неправди, фальші і від бруду,
Руку вбивці зупиніть: «Не руш,
Це оте, що в славі вічній буде!
Не торкайсь того, що є вінцем,
Славою премудрого творіння,
Бо безсилий ти перед Творцем,
Непохитні Божі повеління».
В час духовного занепаду навкруг,
Коли вічні цінності забуті,
Храм, де пробуває Божий Дух,
Як дороговказ всім на розпутті,
Щоби душам вказувати шлях,
На якому мудрість і прозріння,
Щоб зоріла істина в серцях
Й у Христі усі знайшли спасіння.
І у славі, поруч із Отцем,
Засіяє вічною красою
Твій собор, увінчаний Творцем,
Як зоря над ночі марнотою.
* * *
Чекаю зустрічі з Тобою...
Душа — натягнута струна,
Торкнеш невидимо рукою —
Озветься ніжністю вона.
Поллється музика предивна,
Підніме дух мій до небес,
Заграє барвами чарівно
В промінні сонця світ увесь.
Заволодіє світло серцем,
І темінь злодієм втече,
Туга, мов крапля із відерця,
Сльозою по щоці стече.
