search
top

Назад

Юрій Вавринюк

Поезія


Поезія віри
"Як боляче поезію нести!"
"Журавлиним ключем відмикаю осінь"
"Зоря стояла прямо над вертепом"
"Всі ріки течуть до моря"
"Прийшов в гріхах — а вийшов бездоганним"
Вінець творіння
Мовчазний діалог
"З яким же трепетом вдивлялася ув очі"
Бурштинові сльози
"Я дякую за те, що небо — синє"
"Нас більш, як сім мільярдів"
Ціна пророка

Заримована любов
"Різдвяні стежки ведуть не до ясел"
Соломонове кохання

 



Поезія віри
(За Галиною Везіковою)

Поезія — це шлях за горизонти мрії,
Це місячна, неходжена дорога.
Це як у колосі слова-зернини зріють,
Як неземного дотик до земного.

Поезію, як скарб, рівняють до хлібини,
І розбавляють нею будні сірі…
Але як мало на земних стежинах
Захоплених поезією віри.

Поезія молитв, єднання з вічним Богом,
Поезія захмарного польоту,
Коли з душі не рими рвуться вгору — стогін
Хвали й подяки Богу-Саваоту.

Це Він, Поет-Творець вселенського масштабу,
Заримував любов Свою в Голгофу.
Він взяв моє єство, помноживши на Себе,
І сотворив живі людинострофи.

І ти, колись пропащий, а тепер — невинний,
З душі зірвавши стопудові гирі,
Стоїш новонароджено під небом синім,
Окрилений поезією віри.

 



* * *
Як боляче поезію нести!
З реальністю ще важче поєднати.
О Господи, навіщо в душу Ти
Талант здарив безримне римувати?

Бо легше йти і жити просто так,
Без почуття прекрасного й святого.
Дивись: он йде — в поезії бідак,
Йому метафори та рими ні до чого.

Не бачить він, як ранок позіха,
Не перейметься росами на травах.
До музики вітрів душа його глуха,
І не хвилюють вранішні заграви.

Направду, легше жити без поем,
На прагматизмі долю збудувавши.
Життя ж поета — серця вічний щем,
До болю він приречений назавше.

До болю за людей, за їхні сни,
За батьківщину, за билину в полі.
Йому болить, як з клена восени
Зриває вітер листя, наче долю.

Йому не байдуже, як бусурман
Плюндрує землю, скроплену потами
Його батьків, коли чорніє лан,
І солов'ї не плачуть над гаями.

Як боляче поезію нести!
Та все ж, Господь, зависнувши на злеті,
Я дякую, що Ти
створив мене таким,
Бо ж Ти і Сам найперший із поетів.

Це ж Ти писав поезію планет,
Із хаосу творив вселенську пісню.
Чи ж може хто цей сонячний сонет
Переспівати і за цілу вічність?

 



* * *
Журавлиним ключем відмикаю осінь.
Скрипічним ключем відмикаю музику.
Ключем любові відмикаю серце коханої.
Ключем віри відмикаю небо.

Журавлиним ключем зачиняю літо.
Скрипічним ключем зачиняю тишу.
Ключем байдужості зачиняю серце коханої.
Ключем гріха зачиняю небо.

Ключем ненависті зачиняю себе.

 



* * *
Зоря стояла прямо над вертепом
І заглядала мовчки з-за плеча
Марії-матері. І небом
Пропахли ясла. Капала свіча.

Тримала ніжно сина в сповиточку,
Співала стиха. Щастя — аж до сліз!
«Що жде тебе, маленький мій синочку,
Яку ти долю в світ оцей приніс?»

Вдивлялась пильно в очі немовляти,
Не вірилось: яка велика честь!
Та й звідки їй, такій щасливій, знати,
Яким важким голгофський буде хрест,

Яким болючим стане материнство,
Коли заб'ють, як в власну руку, цвях…
А поки що безхмарністю дитинства
Зоря його благословляє шлях.

 



* * *
Всі потоки до моря пливуть
Екклезіяст 1:7

Всі ріки течуть до моря,
Всі квіти ростуть до сонця.
І місяць пливе між зорі,
Промінчик — в моє віконце.

Спішать до гнізда лелеки —
З чужої землі — до себе.
У гавань — моряк здалека...
Душа ж моя прагне —
                                   неба!

Душа — до Творця в обійми,
З далеких доріг — додому.
Її, мандрівницю, прийме
Той край, де немає втоми.

Всі діти біжать до мами,
Дощі всі ідуть на квіти...
А серцю в життєвій драмі
Намарно не дай згоріти.

Бо ріки несуть вологу,
І щастя — лелечі крила.
Людина ж живе — для Бога,
Без неба вона безсила.

Без неба вона — без мрії,
Мов човен пливе без весел.
Як сонце в мороз — не гріє,
Як вічні сніги без весен.

Всі ріки течуть до моря,
Всі мрії, Господь, — до Тебе.
В дорозі тривог і горя
Душі так потрібне небо.

 



* * *
Прийшов в гріхах — а вийшов бездоганним,
Прийшов брудний — омивсь до білизни.
Лежав побитий, кров спеклася в ранах,
Прийшов Ісус — і зникли жахи-сни.

Боліло серце — втішилось в надії,
Зчорніло небо — зблиснула блакить.
Ховав у пазусі думки лихії —
Прийшла Любов — зцілила душу вмить.

Нікчемним був — назвався сином Божим,
Жорстоким жив — доріс до каяття.
Блукав в пітьмі — та зблиснув ранок гожий,
Пішов у смерть — а вийшов у життя.

Прокинувся — і зникли ранки сірі,
Хоча не раз і гинув, і вмирав.
Прийшов Месія, щоби той, хто вірить,
Родившись смертним, — вічність обійняв.

 

Вінець творіння

Зоряне небо чорним оксамитом 
повисло над безоднею. 
І воно було безмежним. 
Неосяжним у величі. 
Незмінним у часі. 
Неперевершеним у вінку слави Творця. 
Він, геніальний Архітектор, 
вже міг би зупинитися на цьому. 
Велич Всесвіту, сяйво мільярдів зірок 
стали б навіки урочистим гімном 
космічному Скульптору. 
Але Він не залишився повністю задоволеним. 
Він бажав чогось більшого...

Море лагідно і грайливо горнулося до берега. 
Тихі акорди глибинної симфонії 
котилися хвилями на пісок. 
Губилися поміж камінням. 
Море співало пісню вдячності Тому, 
Хто своїм творчим дотиком змусив 
його шуміти прибоєм, 
гратися маленьким камінчиком на березі. 
Але Автор пісні думав уже про інше.

Він думав про білосніжні пелюстки 
жовтоокої ромашки. 
Про сором’язливий рум’янець троянди. 
Він подумки зупинявся 
біля пахучої китиці бузку. 
Обережно відгортав грудки 
снігу від весняної тендітності проліска. 
Великий Художник узяв жменю веселки — 
і розсипав її по зелених лугах, 
стиглих житах, тінистих дібровах. 
Він стояв і милувався. 
І — перегорнув нову сторінку Історії. 
Історії, в якій не вистачало чогось головного.

І ось серед розсипаних у травах шматочків веселки 
сонячними зайчиками заметушилися великі, 
малі і зовсім маленькі живі клубочки. 
Життєдатель пошепки, 
щоб не сполохати красу, промовив: 
«Летіть! Співайте! Славте!» 
Гаї тьохнули солов’ями, 
поля розсипалися жайворонками, 
трави перегукнулися перепілками. 
Земне життя співало славу Життю Небесному.

Але Творець не зупинився, 
щоб дослухати пісню слави. 
Він творив...

Він творив, 
ні — народжував вінець свого творива. 
Народжував власним життям. 
Власним болем. 
Власним серцем. 
Виліплював з глини, 
Себе та неба Свій останній шедевр. 
Народжений був прекрасним. 
Бездоганним. 
Чистим, як ранкова сльоза Едему. 
Але йому також чогось не вистачало. 
І тоді Батько вийняв з грудей Своїх те, 
що було Його сутністю. 
Чого не мало жодне творіння. 
Навіть ангели. 
І обережно вклав у груди Земного Жителя. 
Він дав йому ВОЛЮ.

Батько знав ціну цього. 
Знав, скільки це принесе Йому болю. 
Він бачив руку, 
простягнуту до забороненого дерева. 
Бачив піт на чолі землянина. 
Бачив першу пролиту кров. 
І — останню. 
Свою Кров, 
пролиту за нього, неслухняного сина. 
Але Він все-таки благословив його на життя.

«Господи! Невже серед всієї величі космосу, 
гір та океанів, 
троянд та солов’їв Ти не знайшов нічого, 
що могло б Тебе вічно та достойно славити, 
а вибрав Людину — 
здатну зраджувати і забувати, 
не слухатися і приносити Тобі біль?!»

І тоді на фоні цієї величі та краси 
постало Череповище. 
Там поміж небом та землею висів Він. 
Внизу лежав шеол. 
Розбитий та переможений. 
В ньому корчилася смерть з вирваним жалом. 
А на Череповищі, 
біля підніжжя скривавленого хреста 
стояли мільйони. 
Їхні погляди були спрямовані на Того, 
Хто страждав за них. 
Але найбільше вражали їхні очі. 
В них було те, 
заради чого Творець почав творити, 
заради чого прирік Себе на муки та страждання. 
В їхніх очах було почуття, 
яке мав тільки Він, Від Віку Сущий:

«Господи! Хвалити і славити Тебе може все. 
Але тільки Людина здатна тебе 
ЛЮБИТИ!»

 

Мовчазний діалог

Ти говорив до мене…

Ти говорив барвами осені та весни.
Говорив вечорами вогненними.
Розмовляв через сни.
Ти звертався до мене громами,
Шепотом листя у затінку,
Звертався вустами мами,
Що будила сонячного ранку.
Ти говорив світанковим адажіо,
Коли жайворони будили росяне поле.
Ти гукав до мене в літню пору крещендо,
Як небо блискавицями падало долу.
Ти промовляв через Своє Слово,
Покладене в уста Єремії.
Я вслухався в слова калинові,
Які бадьорили в часи буревію…

Я ж не просто слухав.
Я відповідав Тобі.

Я відповів Тобі моїм першим на світі криком,
Говорив, кличучи: «Мамо!»
Звертався до Тебе, коли джміль був ще таким великим,
І коли літа повели із дитячого храму.
Я шепотів до Тебе, коли мені було боязко,
І волав — коли боляче.
Співав Тобі, коли вдячне серце було як з воску,
І вдячно плакав, коли його Ти торкався, гоячи.
Я говорив Тобі молитви покути,
Молитви-болі і молитви-нарікання.
Повторював, ніби Ти міг забути,
Звертався і вранці, і після смеркання.

Ми балакали з Тобою про все:
Про чорні дірки у космосі і про синці на руках,
Скільки лелека дарунків у дім принесе
І що чекає мене на життєвих шляхах…

Але іноді хочеться чогось більшого,
Чогось інтимнішого, аніж оті дружні розмови.
Сердечнішого, глибшого, іншого,
Що виходить за рамки простої мови.

Я хочу помовчати з Тобою, Господи!

Я хочу просто сісти на порозі хати,
Покласти свою руку в Твою,
Прихилитися плечем до плеча,
І на Всесвіт увесь — помовчати!

 



* * *
З яким же трепетом вдивлялася ув очі:
Вона вже мати! Господи, ось він!
Промінчиком надій засяяв серед ночі,
Її кровинка, милий, рідний син.

І пахло немовлям у яслах свіже сіно.
Й дитячі очі — як гірська вода…
Але не знаєш ти, що то не очі сина —
То вічність тобі в душу загляда.

То Сущий Бог невинним поглядом дитини
Таємних душ торкається людських.
Він зазирне у душу князя й сиротини,
Він гляне в очі грішних і святих.

В лукаво-каламутні очі фарисея,
В заплакано-приречені вдови.
Той погляд сколихне згріховлену Юдею,
Яка прийма Месію у хліві.

Не раз із тих очей сльоза тремтливо сплине,
Розбившись об жорстоке: «Розіпни!»
…Ти тішишся, Маріє, сном земного сина.
Дрімає він, заплющив очі сині
І дивиться ще поки мирні сни.

 



Бурштинові сльози

Смереки плакали.
Чи то від болю, чи від образ.
А, може, просто захотілося поплакати?

І стікали
по лускатому тілу сльози,
І капали
на землю жовто-гарячим вогнем,
І ховалися
сонячними крапельками поміж корінням,
І лежали
там довгі роки та століття.
І застигав
смерековий смуток,
І твердів,
стаючи каменем…
Коштовним каменем.
Бурштиновим…

Бурштинові сльози.
Таємничі, як іскорки вічності,
Чисті, як травневі роси,
Золотаві, як перший промінчик ранку,
Грайливі, як веселка,
Але — камінні…

Господи! Дай мені сльози
Не бурштинові,
а просто солоні,
Не коштовні,
а просто щирі,
Не сонячно-веселкові,
а просто сердечні,
Не холодно-мертві,
а — живі та гарячі —
Сльози покути
і сльози вдячності.

 



* * *
Я дякую
За те, що небо — синє.
За те, що нива — золота.
Що в мене світла й гожа днина,
Що в серці — зоряна мета.

Я дякую
За те що в грудях — пісня.
Що хліб — щоденно на столі.
Що над країною не виснуть
Ворожі хмари: чорні й злі.

Я дякую
За сильну руку брата,
За слово в хвилю безнадій,
Що над колискою дитяти
Шепоче мати: «Сину мій!»

Я дякую
За те, що дощ — врожайний,
Що поле щедрістю зроста.
Що Боже Слово — життєдайне,
Що Богом повняться літа.

Я дякую
За те, що ранок — чистий,
Що вечір — свіжо-мовчазний.
Що очі в сина — променисті,
Що доня — втілення весни.

Я дякую
За пісню Віфлеєма,
Пробиті руки — два крила.
За ніжну провесінь Едему,
Що в воскресінні проросла.

Я дякую
Що Бог — моя утіха
З малечих літ і до сивин.
Його любов —
як дотик неба тихий…
Я дякую, що я Твій, Боже, син!

Я дякую!

 



* * *
Нас більш, як сім мільярдів.
Більш, як сім!
Але усіх Всевишній пам’ятає.
Дарує дощ і грішним, і святим,
І кожен ранок днем благословляє.

І кожному знаходить Він тепло,
І в кожне серце совістю постука,
Яке вже, може, й цвіллю поросло,
І кожному простягне вчасно руку.

Із лона матері і до сивин
Усіх Він бачить, всіх нас пам'ятає.
…А в мене Бог лише один,
І Того я невдячно забуваю.

Прости мені — я, грішний, блудний син,
Твоїй любові руки простягаю…

 



Ціна пророка

О, як вона натхненно танцювала!
Аж цар в долоні щиро заплескав.
Пустила в хід свої жіночі чари —
І час для неї зоряний настав.

А Іроду дівчисько догодило!
Розщедрився, воістину, як цар:
«Півцарства дам» — не так уже і мало.
«Проси що хочеш!» — справді долі дар.

От тільки що? Лише б не здешевити.
Від щастя розбігаються думки…
До матері — ця знає що просити,
Вона відкриє будь-які замки.

Ця добре знає послуги і ціни,
Доб'ється, хоч би й Рим згорів.
Вона пройде по головах, крізь стіни,
А здобич не упустить з пазурів.

Так що ж просити: золото чи землі?
Ах, скільки в голові казкових мрій!
…Прищурились зловтішно очі темні:
«Проси Івана голову мерщій!»

Замовкнув цар, почувши дивну мову.
Здивовано вельможі загули.
Але він вірний царственому слову.
І — голову відтяту принесли…

Яку ж бо лють в душі потрібно мати
І розпалити так гріховну хіть,
Щоби, забувши золото й палаци,
Пророчу голову
в півцарства оцінить!

Воно й не дивно бачити подібне:
Пророк в народі — так, як на війні.
В усі часи, в динаріях чи в гривнях
Пророчі голови завжди були в ціні.

 



Заримована любов

Безжально редактор закреслює вірша:
«Бездаро-поете, послухай, агов!
Ну що може бути в поезії гірше
Коли заримовані «кров» і «любов»?!

Банально,
бездарно
отак римувати!
Де ж думки політ, де твої словники?
В поезії треба
шукати,
шукати!
З найкращих слів-перел низати рядки!»

Ну що ж, вчений муже, перечити марно:
Писати отак — ворогам для зловтіх.
Не просто знайти слово влучне та гарне
Та ще й особливе, не так, як у всіх.

Та думки ніяк вгамували не можу,
Що рветься на тлі хитромудрих розмов,
Коли враз пригадую днину негожу,
Де в болях-воланнях земних молитов
У вічній поемі, на інші несхожій,
Небесною мудрістю, почерком Божим
Навік заримовані кров і любов.

Коли між камінням голгофського схилу
Червоним бурштином губилася Кров,
Вона в епіцентрі страшного горнила
У щастя моє вримувала Любов.

 



* * *
Різдвяні стежки ведуть не до ясел.
Різдвяні дороги ідуть — з Віфлеєма.
Ідуть повз столітній замислений ясен,
Що стане хрестом у трагічній поемі.
Проходять вони через ті перехрестя,
Де милості просять сліпі й прокажені.
Повз блудницю, страчену власним безчестям,
І тих, хто ховає каміння в кишені.
Вони пролягли через хату Закхея,
Якого цуралися праведні люди.
По водах озер і по землях Юдеї,
По тих манівцях, що вели у нікуди.
Різдвяні стежки пролягли через душі
Обвітрені злом, крізь серця, що «убогі
І спрагнені правди», які небайдужі
До вічного Слова Предвічного Бога.
Різдвяні дороги ідуть через совість,
Заплямлену злом, крізь замулену грішність...
Проходять крізь болі мої, щоб натомість
Привести у яслах народжену Вічність.

 



Соломонове кохання

«Було у Соломона жінок-княгинь сім сотень, а наложниць три сотні»
1 Книга царів 11:3

Ось стукіт в двері. Євнух на порозі.
І довгождано-трепетне: «Пора!»
Від щастя ворухнутися не в змозі,
І почуттів несказаних гора.

Цар Соломон запрошує на ложе!
Вона — кохана мудрого царя!
Чи правда це? Чи помиляюсь, може,
І мрія — вже не мрія, а мара?

Чи й справді щастя там її чекає?
Чи скаже їй: «Єдина ти моя!»?
Яка наївна: він їх сотні має,
Його любов — бурхлива течія.

…Ця черга і принизливе чекання,
Це виглядання з-за чиїхось спин…
Яке ж мізерне все-таки кохання,
Поділене на тисячі частин!

Ця посмішка натягнуто-нещира,
І цей тактовно здавлений привіт…
Я так давно та гаряче любила!
А ти коханню встановив ліміт.

Ти завтра іншій будеш говорити
Ті ж самі фрази.
Той же буде сміх…
          А я…
                    А ми…
Ми будемо, як діти,
В коштовних клітках вдавано радіти
Коханню, що поділене на всіх…

Читати більше

 

top