Перший поетичний конкурс-фестиваль Якова Бузинного

Переможці конкурсу

1 місце

Дмитро ДОВБУШ

м. Луцьк
Після закінчення філологічного факультету працює в редакції журналу «Благовісник» та газети «Голос надії», де і друкувалися його твори. Веде поетичний блог «Територія Слова».

В неприступному світлі

Єдиний, що має безсмертя, і живе в неприступному світлі,
Якого не бачив ніхто із людей, ані бачити не може...
(1Тим.6:16)

Як Тобі там, в неприступному світлі?
Як Тобі там, у безвітряних далях?
Ти молодий чи тисячолітній?
Пишеш на аркушах чи на скрижалях?

Боже, а як Ти проводиш вічність?
З ким розмовляєш про звичні справи?
Хто заглядає Тобі у вічі?
Хто Тобі одяг шиє зі слави?

Хто Тебе будить чистого ранку?
Кого Ти щасливиш Своїм поцілунком?
А правда, що в небі безперестанку
Діти сміються тисячолунко?

Це Ти малюєш білі хмаринки,
І кожної днини — нову заграву?
Боже, а хто Тобі смажить грінки,
Хто Тобі варить ранкову каву?

Що ти читаєш, сівши на хмарі —
Древні сувої чи свіжі газети?
Невже і останній п'яниця в барі
Тобі дорожчий за всі планети?

Ти справді усіх одночасно чуєш,
І навіть — думки найменший порух?
А часто — кличуть до Тебе всує,
Навіть не звівши погляду вгору?

Тобі буває самотньо, Боже,
Коли забувають про Тебе люди,
Коли відвертає обличчя кожен,
Втупивши очі у сірі будні?

Ти відчуваєш іноді зраду,
Коли не пишуть листів місяцями, —
Лише барабанять об шибки градом
Позачергових прохань телеграми?

А правда, що в ранах Твої долоні,
І — що не загоїтись їм повіки,
Що стіни у тронній залі — червоні,
І чашам сліз не пізнати ліку?

І як же Ти витримав ту хвилину,
Коли, відірвавши Себе від Себе,
Дозволив померти єдиному Сину,
Закривши грозою блакитне небо?

Як пережив Ти таку розлуку,
Коли і рай не здавався раєм?
Чи цілий Всесвіт умістить муку
Того, Хто Землю перстом тримає?

А як би хотілось Тебе обійняти,
Дух розчинити в Тобі невинно!
Забувши про всі помилки і втрати,
Знову відчути себе дитиною…

 

На підлозі

Я люблю говорити з Богом.
Ця розмова завжди до речі.
Ми сідаємо на підлогу,
Непомітно минає вечір...

В цій розмові немає страху,
Невимовні зітхання плинуть
Під прибитим до неба дахом,
Перед мирним вогнем каміну.

А буває, Чоло яскраве
Роздивляюся в повній тиші.
І коли огортає слава —
Вже ні слова не треба більше.

Я не знав, що у ту хвилину,
Як підвожу до Нього погляд,
Він схиляється на коліна,
Щоб сидіти зі мною поряд.

Я не знав, що колись відкрию
За промінням очей всевишніх
У зіницях — бездонну мрію,
В добродушній усмішці — вічність.

Я люблю у Його кишенях
Відшукати солодкі крихти
І за чаєм з терпким варенням
Досхочу милосердя їсти.

Все це варте безумних марень...
Я не знаю, для чого Богу
Опускати Свій трон із хмари
На потерту брудну підлогу!

Між людьми, що шукають світла,
І між тими, що тихо гинуть,
Архітектор усього світу
Йде у дім — у дім до людини.

Мандрівник одинокий — хто Він,
Що у пригорщах носить щастя,
Знає всі говірки і мови
І Якому всі люди — браття?

Сміх дитячий — Його предтеча,
Він приходить, мов дивний легіт,
Одягнувши собі на плечі
Переміряний п'яддю Всесвіт.

Є і деякі, що казали
Буцім знають Його дороги.
Та мені чомусь вистачало
Того вечора і підлоги.

Я Його і тепер не знаю,
Лиш одне зрозумів навічно:
За розмитим небесним сяйвом
Є виразне земне Обличчя.

 

Крок

Боже, чи я живу ще?
Чи, може, давно вже зник?
Стіни все вужчі й вужчі —
Тупик.

Справа і зліва тісно,
Ззаду чигає страх.
Отже, тепер це дійсно —
Крах.

Пошук в горизонталі
Виходу не приніс.
Все, що тепер зосталось —
Вись.

В день, коли всі можливі
Двері скує замок,
Вгору зроблю сміливо
Крок.

 

Гонгадзе

«У ніч на 30 листопада у Львові померла Леся Гонгадзе»
Українська правда

В ту саму ніч, як зломилась історія,
Тихо померла і мама Георгія...

Не попрощавшись таки із надією —
Ще на землі обійнятися з Гією.

Сина шукала гіркими туманами...
Не дочекалася — стала майданами.

Мамо, молитви у небі почулися —
Бачиш, синочки твої повернулися!

Вільними кроками, хриплими нотами —
Їх не злякаєш брудними суботами.

Ніби чуже — на своїй території —
Стало на смерть покоління георгіїв.

Слава героям! Червоними росами
Стануть георгії побідоносними!

З чорного неба зліталися беркути...
Краще замовкнути, тихо промекати.

Легше сховатись, під ніс промугикати,
Ніж — на всі груди свободу покликати!

Між барикад у страшному преторії —
Там народилась країна Георгія.

Мрії віднині не будуть порожніми,
Неба над площею вистачить кожному.

Більше не втримати теленаркозами
Тих, хто за правду боровся з морозами.

У божевіллі кривавої оргії —
Скільки голів ще злетить у георгіїв?

Нам обирати проспектами людними:
Бути георгіями — чи іудами!?

 

Каїн і Авель

Тільки в першому Київському морзі на Оранжерейній 30 тіл загиблих —
10 правоохоронців і 20 активістів.
ТСН, 19 лютого 2014

Голос дрижить у скорботного батька,
Стиснуті зуби, стримані сльози:
Сина скосило свинцеве «зненацька»,
Не пожалівши смертельної дози.

— Сину, ти вперто шукав справедливості,
Та не судилося намірам вирости...

Гірко голосить знекровлена мати,
В кришку труни збожеволіло гупа.
Їй залишається тільки кричати,
Білим чолом притулившись до трупа.

— Сину, ти прагнув свободи і простору,
Та опинився на відстані пострілу!

У коридорах столичного моргу
Батько і мати — чужі, незнайомі —
Врешті одному молилися Богу,
Спільного горя пізнавши судоми.

Стіни дрижали від даху до цоколя...
Він був з Донецька, вона — з-під Тернополя.

Сплять молоді, барикади позаду,
Тільки соснові борти поміж ними.
Й кожен боровся ж неначе за правду
На барикадах морозу і диму.

Змовкли гранати, зломилися палиці...
Перший був строчником, інший — майданівцем.

Поряд «по ящику» ситі чинуші,
Щойно від страху вернулись до тями,
Знову, продавши дияволу душі,
Грали у шахи чужими життями.

В демонських іграх — диявольські правила:
Знадити Каїна, знищити Авеля!

Тільки синів не вернути... До речі,
В смерті немає ні «наших», ні «їхніх».
Батько обійме матір за плечі,
Зона відчуження лагідно зникне.

Двоє молитимуться неприкаяно —
Мати за Авеля, батько за Каїна.