«Златоплуг» у форматі блогу
28.04.2025. Ми уже неодноразово писали про книгу Віктора Гребенюка «Златоплуг». Нещодавно автор для більшої популяризації свого твору розпочав публікацію коротких приміток до нього у своєму блозі на Facebook.
Не думав не гадав, що стану блогером…
«Златоплуг» – героїчний епос України-Русі на київському циклі билин – сьома значна річ у моєму доробку. І завжди я вважав, що написати книгу – це сказати все, що наразі маю сказати. Чого не можна втиснути в основний текст, можна викласти в передмові та примітках, здавалося мені. Але в першій моїй книзі «Діяння небожителів» було стільки розлогих приміток, що мене справедливо критикували: одволікає від читання.
А «Златоплуг» потребує сказати більше, ніж можна вмістити в палітурку. Тож я зважився стати блогером і так дещо повідати ще. Буде цікаво, справді.
«Златоплуг». Украй незвичайний князь Володимир
Київський цикл билин називають іще володимировим циклом. Хоча великий князь Володимир не основний їх персонаж, але більшість подій обертається саме навколо нього. Адже билини здебільшого починаються на пиру в стольнокиївського, він там дає накази богатирям, богатирі їдуть виконувати їх і повертаються згодом на той-таки пир.
Однак у билинах цей образ дуже-дуже відрізняється від канонічного житія хрестителя Русі. Безхарактерний (княгиня блудить із Тугарином-змієм у всіх на очах, а муж терпить). Боягузливий (ніколи не очолює битви, хоч то було звичаєм тих часів, ховається за стінами й за спинами). Невдячний, вередливий, недовірливий. Розбиває сім’ї. Кінчений ігроман (одного разу програв навіть свою столицю). Загребущий (готовий відпустити Солов’я-розбійника за великий викуп у свою казну). Гіркий п’яниця (дудлить безперестанку, чашами-відрами, і вимагає цього ж від підданих). І такий його образ ‒ у всіх билинах і всіх варіантах.
Саме ця остання обставина могла стати причиною ще більш дивовижного факту: такий негативний, ба навіть карикатурний образ великого реформатора Русі, офіційного угодника Божого не раз тиражувався з дозволу цензури за царизму, в тому числі для шкільних бібліотек.
Чому ж отаким постає Красне Сонечко в наших билинах? Імовірно, в цьому персонажі, як звично для народної творчості, злилися риси – причому тільки чомусь нехороші – кількох історичних осіб. Великих князів київських на ім’я Володимир нараховується четверо, а ще могли бути й долітописні вожді полян Володимири. Скоморохи, на відміну од придворних співців, мали змогу насміхатися з володаря Русі, і їм це сходило з рук.
Однією з причин, як не дивно, могло бути найбільше діло монарха – прийняття нової релігії. Річ у тім, що в документальній оповіді про хрещення Володимира наводиться «Вірую», котре обов’язково промовляється при цьому, і воно там – неправославне, напіваріанське (Літопис руський / пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. Київ : Дніпро, 1989. С. 64). І ніхто не зішкріб із пергаментів цього скандального моменту, не переписав цієї сторінки, як бувало з іншими незручними фактами. Ймовірно, факт був тоді аж надто добре відомим і не вважався за щось аж таке страшне: імператора Константина, який проголосив християнство державною релігією в Римській імперії, теж охрестили аріани, і нічого – рівноапостольний…
Отже, Володимира ввели у хрест єретики. Навіщо це було зроблено? Справа в тому, що в той час існувало правило: від кого віра – того й влада. Якби Володимира було охрещено православно, як вірила в той час Візантія, його сприймали б за візантійського васала. А так – і не язичник, і не васал. (Аріанство, до речі, приймали очільники майже всіх германських держав, а згодом, при зміні політичної кон’юнктури, перейшли у християнське правовір’я.)
Однак подібна дипломатична хитрість могла бути хоч і пам’ятною, але незрозумілою співцям билин, коли вже їх виконували не придворні рапсоди, а коли вже билини «пішли у маси».
Я ж, укладаючи «Златоплуг», не вважав за можливе радикально виправляти цей образ. Маємо прийняти і такого, нетрафаретного Володимира Великого.
«Златоплуг». Проти кого воювали богатирі-русини?
Не всі билини оповідають лише про героїзм наших далеких предків: є історії про женихання, про різні побутові справи. Але більшість оповідають таки про звитяжні подвиги, про боротьбу руських витязів проти ворогів Русі.
Ким же вони були, ті супостати? Є персонажі узагальнені, як-от Змія чи Змій. Просто величезний крилатий плазун, сильнющий і з багатьма головами. Є Тугарин – щось теж таке наче змій, але сприймається і як людина: це насправді Тугоркан, половецький вождь із одинадцятого століття. А є прямо люди, орди зі степів. Одначе творці билин у тому вигляді, як вони дійшли записані до нас, уже не знали ні половців, ні печенігів, ні хозар, а всіх ворогів зі сходу називали одним словом – татари.
Проте були і вороги із заходу. Одна билина розповідає про те, як вирішили піти на Русь племінники короля Лівонії – німецької держави на балтійських землях. Дядько їх усіляко відраджував: мовляв, я на ту Русь скільки ходив – успіху не мав. Так ні ж, не послухали, пішли. Повернулися в Лівонію зганьблені, розгромлені та ще й скалічілі.
Були вороги й на півдні: є билина про індійський похід (імовірно, все-таки у Візантію) князя Вольги́, себто Олега. Індію наші повністю розгромили. То був, так би мовити, превентивний удар, за донесеннями розвідки, щоб не сміли й потикатися на Русь.
А водилися й вороги на півночі. Ким був, як ви думаєте, Соловей-розбійник? Узагальненим угро-фіном, тобто представником тих народів, які згодом, слов’янізувавшись і отатарившись, стали себе називати «русскімі». І в того розбійника – фіно-угорське ім’я Цьофкс, буквально «соловей».
Де тепер ті вороги з півдня, зі сходу, із заходу? Буде так і сучасному Солов’єві-розбійнику!
Годі-бо тобі свистать по-солов’їному,
Годі-бо шипіти по-зміїному,
Годі-бо кричати по-звіриному,
Досить же тобі сльозити матерів,
Досить же вдовити молодиць,
Досить сиротити малих діточок!
«Златоплуг». Чи була гендерна рівність у Давній Русі?
Українці завжди вважалися народом із куди м’якшим, людянішим ставленням до жінок, аніж було узвичаєно в ті часи в інших народів. Це зазначали і в столітті дев’ятнадцятому, і вісімнадцятому, і ще раніше. Чи так само було за Київської Русі?
Читачі билин вражáються статусу жінки, оспіваному давніми гуслярами. Ні, варварські, жахливі сцени там теж є. Але великим відкриттям стають не просто княгині, що вільно, ба навіть аж фривольно поводяться в своїх теремах. Або ж боярині чи купчихи, яким відводять належні місця за столом великокняжого бенкету. Найдивовижнішими персонажами є так звані поляниці, тобто дівчата-богатирки (від слова «поле», бо вони в чистому полі живуть, шукають собі богатирів, щоб вийти заміж). Деякі настільки переважають чоловіків, що кладуть їх собі в кишеню, кладуть собі на долоню:
Якщо стар богатир – голову зрубаю,
Якщо млад богатир – в полон забираю,
Якщо люб мені буде – заміж піду,
Не прилюбиться – на долоню складу,
Другою притисну,
Був богатир колись молодцем,
Стане богатир овсяним млинцем.
Словом, ці героїні дають поживу міркуванням для фольклористів. Та хоч би там що, а в гіперболізованому, міфічному вигляді в цих óбразах все ж відтворюється становище жінки у нашій Русі.
А ще в билинному епосі розповідається, як ледь-ледь не віддали заміж дівчину… за жінку. Ні-ні, до одностатевого шлюбу все-таки не дійшло, і ця історія не стане прикладом для сучасних гендеристок.
«Златоплуг». Пролетарська революція під проводом товариша Муровця
Не всі богатирі в билинах і не завжди були позитивними. Є там вельми цікавий епізод. Ілля Муровець, що й раніше не виділявся поштивістю до князя, декілька літ не являвся у нього на дворі. А коли явився, вже зістарившись, то Володимир його не впізнав. Ба більше, Ілля представився під іншим ім’ям. Тож князь – як завжди, при великій чарі зелен-вина – проявив звичайну гостинність: запросив незнайомця на вільне, але «непрестижне» місце за бенкетним столом.
Гірка образа богатиря вилилась у бешкет, а невдовзі й підготовку до повстання. У корчмі гультіпаки, «п’яниці-п’яниченьки» вже почували себе завтрашніми боярами, бо зранку їхній вождь Ілля Муровець має піти на князівський терем, убити Володимира, самому стати стольнокиївським князем. І тільки уклінні прохання його хресного брата Добрині Микитовича трішки охолодили повстанський запал першого богатиря Русі. Він поставив князеві принизливі умови і так згодився прийти на пир.
Прийшов на пир, але тільки для того, щоб розбуянитися знову. Тож Володимирові врешті-решт увірвався терпець і він ув’язнив Іллю.
Одначе цей справедливий вчинок монарха образив увесь богатирський гурт. Кожен згадав свої кривди від Красного Сонечка – і всі разом покинули Київ. Столиця лишилася безборонною перед ординською навалою.
«А не будем же більше ми жити у Києві,
А не будемо більше служить Володимиру!»
Так-то тієї пори в Володимира
Не зосталось в столиці воїнів-витязів.
Ой не востаннє тоді ми зосталися без збройних сил…
«Златоплуг». Чи був у Давній Русі ейджизм?
Отож, ми вже вияснили, як малися справи у наших предків-русинів з гендерною рівністю. А чи був у ті часи ейджизм, утиски за віком?
Іллю Муровця, що його князь Володимир нарік «першим богатирем», у билинах постійно називають «старим» – і коли мав ледь за тридцять, і за довгі літа по тому. Імовірно, це з двох причин: люди в ті часи жили менше, ніж тепер; а старим називали і в розумінні «бувалий, досвідчений». Тож літа нітрохи не перешкоджали Іллі Муровцеві захищати Русь.
А був серед богатирів і просто-таки підліток – дванадцятирічний Михайлик. Коли дорослі витязі, вояки-професіонали, залишили Київ напризволяще, боронити отчу землю від поганих довелося, сказати б, любителям: п’яниці Васькові та хлопчиську Мишкові. Вирішило віче, що він «хоч малий ще роками, але дужий руками», а Михайлик був і не проти піти й перемогти.
Але якщо п’яничка Васько після побіди над ворогами знову собі повернувся «до тої до корчми до веселої», то Мишко, сам-один подолавши орду степовиків, прийшов на рідне обійстя… і з тої натуги помер.
Цінувати треба кадри, панове громадо. І не полишати країну віч-на-віч зі смертельною навалою через особисте.
Що ж,
Русь така була, із добра і зла,
Та іде за пруг й оре –
Златоплуг.
«Златоплуг». То що воно за плуг такий?
Чому він із золота і що ним орють?
Я, будучи автором-упорядником епосу, складеного з билин київського циклу, назвав його «Златоплугом». Адже найпотужніший із богатирів Микула Селянинович трудиться на безмежному полі Вітчизни саме таким коштовним знаряддям. Це насправді головний персонаж, хоча лише час від часу з’являється на сторінках – то цілою билиною, то згадкою, а то мовчки пройде полем, скибу за скибою вивертаючи, а іншим витязям душу вивертає.
Ну, ясна річ, то символ: насправді золото – м’який метал, ним багацько не зореш. Але фольклористи кажуть, що тут маємо справу з відгомоном дуже давнього звичаю: прокладати першу борозну належало не простому орачеві, а «помазанику богів» – вождеві. Йому ж личило не дерев’яною сохою починати польовий сезон.
Можна твердо сказати, що богатир Микула уособлює весь наш народ. Він вельми працьовитий, неймовірно сильний, готовий допомогти верховній владі, але не кланяється перед сильними світу цього. А ще, добряче потрудившись, не проти «пива накурить – гостей пригостить». Словом, у його торбині – «вся тяга земна». Каже йому князь Вольгá (себто Олег), що в семи мудреців учився:
Багатьох же наук-премудростей навчений я,
А твоєї науки земної не навчений…
Каже йому і величезний богатир Святогор:
Носиш тягу ти всюю земну, Селяниновичу,
А я й тягу людську неспроможен нести…
Інші витязі, кожен зокрема, бували різними: і сміливими, і зрадливими, і побожними, і безбожними… Усі вони були на Русі, але вже нема. Залишилися тільки двоє: символ віри Самсон (він хоч і помер на сторінках Старого Завіту, але живе на Русі-Україні аж досі) та Микула. Минають віки й віки, а вони все є і є. З ними двома – Русь-Україна вічна.
«Златоплуг». У яких святих горах жив Святогор і де поділись богатирі?
Та взагалі, як вони ставилися до релігії, до всього святого? Виявляється, слово «святий» у дохристиянські часи мало на Русі інше значення – «сильний, міцний», і лише після християнізації, та й то далеко не відразу, набуло звичайного для нас смислу.
Витязі ходять на прощі, моляться перед боєм, дають милостиню, зводять церкви за свої гроші, на старості (як згодом і козаки) постригаються в ченці… Але з усього видно, що язичництво ще не повністю здало позиції. Прикметним тут є образ богатиря Святогора.
Цього персонажа билин зачисляють до київського циклу дещо умовно. Вважається, що він належить до стáрин найдавнішого пласту, ще, по суті, перед Київською Руссю, що він є відповідником античних гігантів, напівбог, посередник між світом людей і світом божеств. У билинах він уже християнин, але батько його Коливан був колись владарем підземного царства.
Святогор і справді завбільшки з гору; він не може ходити степом, бо прогинається земля, йому добре тільки в горах. Але в яких горах? Судячи з деталей билини, як київські витязі поїхали шукати Святогора, бо чомусь не долучається боронити Русь, – їхали вони на південь. Отже, на Кавказ або до Кримських гір.
Із XIII ст. в західній частині гірського Криму існувала християнська гото-грецька держава Феодóро (їй судилося бути останнім етапом Візантійської імперії, на 18 років пережила падіння Царгорода). За однією версією, назва ця походить від грецького Феос – Бог.
Тож цей Святогор – така собі пропаща сила: має величезну потугу, але годі використати її. Замолоду він їздив на Русь і на землі угро-фінів, а згодом мусив товктися у своїх Святих горах без пуття. Добре хоч перед смертю віддав частку тієї силищі Іллі Муровцю.
Куди ж поділися інші богатирі? То цікавило слухачів билин ще в глибоку давнину: от були-були – і нема. Не загинули від лютих ворогів у кривавій січі й не перебили один одного в міжусобній брані. Тож гуслярі мусили шукати відповідь. Виявляється, деякі наші витязі після розгрому орди вельми запишалися:
Подавай нам силу хоч небесную,
Ми і з нею, братці, також справимось!
А небесна рать – тут як тут, і храбри-богохульники були тяжко покарані.
Історія ця хоч і фантастична, проте добра наука всім, хто живе за принципом «як тривога – то й до Бога, а по тривозі – то й по Бозі».
Мова «Златоплуга»: вперед до архаїзмів!
Ясне діло, що в книзі про VIII–XIII століття мусять бути й слова тієї епохи, що вже давно вийшли з ужитку, – архаїзми. Але часто ті нібито архаїзми є ще й нині досить уживаними словами в діалектах. Напевне, і ви їх використовуєте, якщо тільки не живетé в атмосфері якоїсь дистильованої («чистої»!) української мови. Лише нині на цьому пласті давньоруської, староукраїнської лексики лежить ганебне тавро – «суржик»: видіти, оп’ять, держати, жона, муж, пахати, звинятися, много…
Останніми роками дедалі більше і мовознавців, і письменників закликають переглянути ставлення до так званого суржику. Не все, що ним здається, ним і є! Закликають повернути до активного літературного вжитку ті слова, котрі насправді не росіянізми, а лишень архаїзми нашої мови, подібні до російських лексем (нашими ж предками-русинами угро-фінським племенам прищеплених).
Не побоюся здатися надміру пафосним, але наступний, новітній етап розвитку нашої мови буде позначений поверненням «архаїзмів» із говірóк і просторіччя до літературних стилів.
А тим часом перегляньте, будь ласка, в інтернеті мою статтю на цю тему з численними прикладами псевдоросіянізмів, себто давньоруських архаїзмів, що й досі живуть у наших говіркáх. Стаття так і називається: «“То ніякі не русизми”, або ж Пора забирати позичене».
«Златоплуг». «Маша – ти не наша»?
І ще на продовження розмови про псевдоросіянізми. У героїчному епосі Русі-України «Златоплуг», доопрацьоване видання якого недавно з’явилося друком, є пестливі імена із закінченням -ша: Добруша, Володша та ін. Що це – мій недогляд як автора-укладача чи свідоме зневажання чистоти української мови? Бо ж знаємо безліч публікацій, де стверджується, що такі форми – суржик і русифікація. Ні те й ні те, а ось що.
У видатного мовознавця Агатангела Кримського є праця «Філологія і погодінська гіпотеза» (1898 р.) . Російські вчені на чолі з Ніколаєм Погодіним стверджували: після монголо-татарського погрому вціліле руське населення Києва і Київської землі втекло на Суздальщину та Московщину, а їхнє місце зайняли пересéленці з Волині й Галичини. Один із доказів того – що, мовляв, до погрому кияни широко вживали імення на -ша, а після погрому їх не засвідчено.
Агатангел же Юхимович Кримський на основі вцілілих документів довів, що кияни як були, так і залишилися місцевими, бо, зокрема, і в домонгольські часи, і в післямонгольські називали одні одних: Аннуша, Катюша, Клиша (від Клим), Петруша, Кируша, Гриша, Борейша (від Борис), Тимоша, Карпуша, Антоша, Іванюша, Маруша і Маша. Це – наша давньоруська спадщина, старий пласт імен, а Петрусь, Івасик, Гриць, Марійка – новіший. Так вони й співіснують в українців, а до московитян, колишніх угро-фінів, які перейняли від нас, русинів, пестливі ймення на -ша в процесі слов’янізації, нам діла мало.
«Златоплуг». Чи цуратися нам імення по батькові?
– Ніяких по батькові! Ми йдемо в Європу, там по батькові нема.
– Тільки ім’я й прізвище! Пан такий-то і все! По батькові – це совковість і русизм. Ми й дітей у садках і гуртках вже так привчаємо – звертатися до нас тільки на імʼя.
Подібні розмови доводилося чути не раз і не двічі, навіть петицію написано до Президента про скасування «отчества». Та цікаво розібратися безпристрасно, відколи ж українці стали називати себе по батькові. Ось у билинах вони повсюди є, але чи не наслідок це їхнього побутування в російській глибинці?
Ось що стверджують мовознавці: «Звичай передавати дитині батькове чи дідове іменування … сягає прасловлов’янської доби і має паралелі в усіх індоєвропейських мовах» [Українська мова : енциклопедія, с. 462]; «Дехто вважає звертання по батькові … впливом російської мови. Це не так. Патроніми вживались і в добу Київської Русі, навіть у західному Галицько-Волинському князівстві; відомий, наприклад, князь Данило Романович… Польський вплив витіснив, особливо на Зах. Укр., звертання по батькові, але і тут у народній мові воно трималось постійно…», ‒ писав митрополит Іларіон (доктор Іван Огієнко) [Етимологічно-семантичний словник української мови, т. 4, с. 69].
Розгорнімо «Літопис руський» – для чистоти експерименту не «їхній», Лаврентіївський, а «наш», Іпатський список. У ньому сила-силенна іменувань по батькові. Всі незліченні князі («І Давид Ігоревич, і Василько Ростиславич, / І Давид Святославич…», «В’ячеслав Ярополчич, / І Ярополк Володимирич»); а також численні княгині й князівни (Звенислава Всеволодівна, Рогнідь Рогволодівна, Свобода Кончаківна, Дубровка Юріївна, Любава Дмитрівна і т. д., і т. п.); а також бояри (Давид Вишатич, Держикрай Володиславич, Добриня Андрійкович, Іван Творимирич, Славн Борисович…) іменуються, як бачимо, по батькові. Трапляються такі називання й людей нижчих верств: дружинників (Клим Христинич) і навіть простолюдинів («Сновид Ізечевич, конюх Святополків») [Літопис руський, с. 465–520]. Зауважимо, що це – сáме називання по батькові, а не подібні до них прізвища, бо прізвищ тоді ще не було.
Розгорнімо «Слово о полкý Ігоревім»:
Тії бо два храбрая Святославича,
Ігорь і Всеволод…;
І всі три Мстиславичі,
Не худа гнізда шестокрильці!;
На Дунаї Ярославнин глас ся слишить […]
Ярославна рано плачеть…
Як бачимо, далеко перед будь-яким російським впливом і взагалі появи Росії чи хоч би Московії наші предки називали себе по батькові.
Ба більше: імена по батькові на -ович, -евич, -ич майбутні росіяни, а в IX–XIIІ ст. ще племена угро-фінів чудь, весь, меря, мещера, мурома та ін., запозичили від наших предків русинів під час словʼянізації. (До того, щоправда, угро-фіни мали свою систему патронімів: батькове імʼя ставилося перед своїм; у сучасних карелів по селах так є й досі.)
Часом проти наших патронімів висловлюють думку, що вони, мовляв, утратили роль ідентифікатора людини в сучасному світі. Але насправді наше по батькові є відповідником т. зв. середнього імені в західних народів, зокрема англомовних (Джон Фіцджеральд Кеннеді, Дональд Джон Трамп), що офіційно використовується й нині.
То скажіть, при чім тут «совок», при чім русифікація? А «совок» і русифікація насправді міцно присутні. Нас дуже довго навчали, що, мовляв, український народ з’явився тільки в XIV cт., від початків козацтва, перед тим же наша історія нібито й не зовсім наша, так лише – «спільна колиска трьох братніх народів». І це настільки в’їлося в підсвідомість, що проявляється й під синьо-жовтими прапорами: все, пов’язане з Руссю, здається декому не своїм, українським, а «русским». Так ми втратили і саму назву нашої Батьківщини – Русь, і билини, і гуслі, і великий пласт лексики, оголосивши його «суржиком» [6]. А тепер ще ризикуємо втратити й патроніми.
Тож не цураймося цього складника нашої спадщини, вельмишановні батьковичі й батьківни! Може, й на нас не перерветься наша давньоруська традиція.
«Златоплуг»: як віталися в Давній Русі
Останнім часом ревнителі чистоти української мови ніяк не можуть дійти згоди, як же правильно: «Добрий день!» чи «Доброго дня!» та чи можна казати «Доброго ранку!»
У старих же словниках, як-от Словарі української мови за редакцією Бориса Грінченка, жодного із цих привітань не подається, тільки «Добридень!». Моє мовлення формувалося тоді, коли так і казали в побуті, не тільки в художній літературі: «Добридень!». А ще: «Вона пройшла і на добридень не віддала», «Вихований хлопець, завсіди на добридень віддає». Хоча, звісно, у класі вставали й хором відповідали вчительці: «До-брий день!». Але якщо з’явилися нові форми вітання, то чи значить, що вони неправильні? І чи завжди було «добридень»?
Ось наші давні предки русини, судячи із записів билин київського циклу, віталися так: «Гой єси!» (в однині) та «Гой єсьтé!» (у множині). Етимологія – розділ мовознавства про походження слів – роз’яснює нам, що слово «гой» у цьому випадку споріднене з «гоїти», себто це побажання здоров’я (а також означало спільність із родом того, до кого здоровкаються). Давньоруські «єси», «єсьтé» – це нинішнє дієслово-зв’язка «є». Маємо підстави вважати, що і прощалися цими ж словами, як і ми теперечки кажемо «Здоров!», «Будь здоров!» – і зустрічаючись, і прощаючись.
Отож, у билинах так богатирі вітаються один до одного та до князя Володимира, і я, укладаючи з них епос України-Русі «Златоплуг», зберіг таку рису давньоруського етикету. Тому, завершуючи ці записки, дякую вам, шановні читачі, й бажаю вам усім: гой єсьтé!
