«Мир на війні» — історія, що повторюється з нами
«І тоді оживуть оці пожовклі потріпані сторінки, написані простим волинським селянином, без великої грамоти, але з певним чуттям епохи — Першої світової війни, Другої, — написані з пам’яті в останній рік довгого стражденного життя…»
У № 3/4 за 2023 рік часопису «Яровиця» надруковано повість Віктора Гребенюка «Мир на війні». Художній текст описує шлях Іллі Ковальчука — селянина з Вернигори, що на Волині, на життя якого припало дві великі війни. Автор проводить читача від знайомства з 10-річним Ільком, який проводжає батька на війну з Австро-Угорщиною, до моменту, коли полонений повстанець Ілля тікає з робочого табору в нацистській Німеччині й повертається на Батьківщину.
Майстер тексту на основі реальних подій Віктор Гребенюк знову пропонує свою художню інтерпретацію історії, і робить це надзвичайно вчасно, адже в біографії Іллі Ковальчука багато сучасних українців можуть впізнати себе. Наше покоління також знає, як це — бути дитиною батька, що отримав повістку і вирушає в дорогу, з якої повертаються далеко не всі. Як це — бути сім’єю біженців, яка змушена рятуватися від війни, залишаючи позаду все майно, нажите непосильною працею. З тією різницею, що предкам це давалося набагато важче в епоху гужового транспорту та браку інформації. Коли читаєш про стовпотворіння возів, що зіштовхуються, ламаються, та лишаються на битій дорозі, в пам’яті виринають спалені автомобілі на асфальтованій трасі. Це покоління знає, як це — підтримувати одне одного у важкій мандрівці, а потім несподівано зустріти в далекій стороні добрих людей, які готові прийняти до своєї хати, нагодувати та обігріти. Особливо відчувається циклічність історії та зворушлива вікова єдність народу в момент, коли жителі Запоріжжя приймають переселенців із Волині, — сьогодні напрямок міграції змінився, та не змінилася гостинність і жертовність українців. Нам відомо, як це — бачити серед своїх людей зрадників і покидьків, що використовують війну для наживи, та зустрічати ворогів, які не втратили останньої людяності.
Оповідь перемежовано вставками архівіста, письменника — дослідників відповідних документів, джерел даних про долю героїв. Це своєрідні залаштунки, які служать переходами між частинами художнього тексту. Можливо, таке рішення викликане потребою скоротити обсяг до журнального формату, проте воно засмучує читача, який хотів би детальніше дізнатися про такі важливі віхи, як дорослішання Ілька, його повернення на Волинь, становлення під час служби у польському війську та обставини приєднання до Української повстанської армії. Драматичним, хоча не зовсім завершеним сприймається і фінал — втеча героя з німецького полону і його рух назустріч фронту.
Важливим елементом, який визначає життя Іллі Ковальчука, є його віра в Бога. Віра, глибоко закладена батьками в серце здібного юнака, якого, якби не війна, мали віддати до семінарії. Віра, яка дає мир на війні:
«І шо то за такі добрі люди нам трапляюць’? — лежав і думав Ілько. — Чи ж то такі всі вони в цій стороні? Чи й по всенькому світі стільки хороших людей?» Він усе міркував, як то було б файно, якби всі такими стали, і як би воєн нігди не було, і як би люди завсіди слухали Бога, як то в Писанії написано… І вмиротворений заснув».
І справді, Бог посилає на шляху хлопця добрих людей — чи то в особі вдови на Запоріжжі, яка гостинно прийняла до себе на квартиру біженців, чи то в особі німецького солдата, який потайки поїв спраглих полонених водою, чи то в особі побожних концтабірних лікарів, що попіклувалися про хворого, чи то в особі поляків, що несподівано допомогли українцеві-втікачу.
Віра героя повертає йому надію і допомагає пройти через найважчі моменти, коли, здається, виходу вже немає. І саме цей компонент тексту стає важливим посланням від предків сучасникам, які проходять свою міру боротьби і страждання. Послання про віру, яка єдина тримає там, де закінчуються усі людські сили:
«Не дивую молодим, — тихо почав Ілля: — вони зростали, як вже по селах і містах церков не було, як вже навіть по хатах і кватирах образків не було, як вже й на могилках і то хрестів не було, а про Бога забороняли й згадувати. Дивую вам, старим: ви ж до Божих домів ходили, вас же молитов навчено, і вдома, і по школах. Ви ж у такій теперка скруті, в такій тяжкій біді! На кого ж ваша надія?»
Завершуючи відгук, хочу привітати автора із черговим влучним текстом, який поряд з історичною цінністю має терапевтичний ефект, дуже актуальний в умовах невизначеності, скорботи та зневіри. До слова, прихильники творчості Віктора Гребенюка зможуть впізнати у повісті деяких персонажів його новел, чия історія тепер отримує несподіваний контекст. Якщо ж ви досі не були знайомими з малою прозою автора, то маєте нагоду відкрити для себе пронизливі історії, що відображають долі простих людей на фоні драматичних подій сучасності, нагадують про цінності християнства та ведуть читача до роздумів над ваsжливими філософськими питаннями.
Дмитро Довбуш,
поет, журналіст,
член спілки християнських письменників України