Перший поетичний конкурс-фестиваль Якова Бузинного

Переможці конкурсу

3 місце

Тетяна СВІРСЬКА

 

* * *
Сірий німотний день.
Злий і глухий час.
Радості одкровень
Певно, що не для нас.
Хтось ще не все сказав.
Хтось уже все зробив, –
Зрадив і роз'єднав,
Сумнівом оповив.
Нині – душа мішень.
Сіється лють і страх.
Може це судний день
На крижаних вітрах?
Дим перекрив зорю,
Скоро сягне небес.
Іродова рука
Вправно трима ефес.
Поміж кривавих ран
Мостить в безодню шлях
Самолюбивий тиран
З посмішкою на вустах.
Нині – душа мішень.
Істина. Вічність.
Страх.
Твориться Судний день
на крижаних вітрах.

 

* * *
Щось інше, ще незнане та стрімке,
Вмить душу ошелешену підхопить.
Таке забуто-рідне і п`янке,
Аж відчуттями подих перехопить.

Щось не від нас, не від буденних днів.
Воно й суєтність – несумісні речі.
Воно не потребує зайвих слів,
А мовчки вириває з порожнечі.

До нього не потрапить навмання.
Не віднайти – того жадати треба.
Не допоможуть сила й визнання,
То – не земля, то вже початок неба.

То – незбагненність. Світла таїна.
Туди стрімка уява не здійметься.
Лише молитва, щира й запальна,
Краєчка вічності із трепетом торкнеться.

 

* * *
Коли опускаються руки
і вистояти несила,
Дякую Тобі, Боже,
що даєш мені крила.
Що на яскраві зорі
мої піднімаєш очі,
Коли підступає морок
і холод ночі.
І навіть сльози безживні
відблиски світла мають,
Допоки мене у небо
крила Твої здіймають.

* * *
Творилася душа
у муках і безсонні,
А свідками були
лише сузір'я сонні.
У відчаї ряснім,
у мовчазних скорботах
Рождалася душа,
то преважка робота.
Вона до світла йшла
сама з собою в спорі.
Творилася душа
у бунті й непокорі.
На плутаних шляхах,
під промахи й поразки.
Зриваючи крізь біль
закостенілі маски.
Зриваючись згори
у відчаю долину, –
Творилася душа,
творилася людина.
Творилася любов
із ран і непокою.
Творилася Творця
незримою рукою.

* * *
Лише пів-подиху – і зацвітуть сади.
Усе живе в передчутті завмерло.
Відсвічують з листочків молодих
Напіввідкриті дивовижні перли.
Навколо безмір світла і тепла.
Здається, нині – перший день творіння.
І ми, ще не пізнали сили зла,
І сад Едемський о порі цвітіння.
Іще немає плутаних доріг,
Іще не сказано, не скоєно, ще – чисто.
Едемський сад, мов Божий оберіг,
У біле одягається врочисто.
Лише пів-подиху – і десь із відтіля
Проллється благодать над грішним світом.
І зачудується замучена земля,
Покривши чорні рани білим цвітом.