Перший поетичний конкурс-фестиваль Якова Бузинного

Переможці конкурсу

2 місце

Володимир САД

с. Лище, Волинська область
Пастор. Видав дві збірки: «Мого серця скрижаль» і «Літо моєї осені». Друкувався у різних християнських періодичних виданнях.

 

* * *
Посеред міста сліпий хлопчина.
Фальшивить сумно старий баян.
Промінчик сонця на сорочині.
Хтось, відвернувшись, пройшов, а я…

Спинився тихо, зажура в серці.
А очі в хлопця — сама печаль.
Зітхають міхи забутим скерцо
І линуть звуки в блакитну даль.

У місті гамір, цвітуть каштани,
Ранкова свіжість — бери і пий.
А десь далеко пливуть тумани.
Весна на дворі, а він — сліпий.

Хтось кине гривню, хтось копійчину.
Блажен, хто бідному подає.
А може, нам шкодувать хлопчину
Потрібно так, як дитя своє?

Дістаньмо з серця любов і ласку,
Зігріймо душу своїм теплом,
Знімімо з себе байдужу маску —
І просвітліє його чоло.

Знайдім хоч краплю добра єлею —
Стече сльозою він по щоці.
Не уподібнюймось фарисею
З потертим гривеником в руці.

На місці хлопця міг бути кожний…
Не обминаймо чужу біду!
Нехай не буде душа порожня!
Пульсує в серці струна тривожно…
А я сюди ще не раз прийду.

 

* * *
Глумилися над гідністю Месії
Цинічно й страшно. Відвернулась ніч.
Земну скорботну ниву вже засіяв.
Вона зародить через дим сторіч.

Далеко ще до чорного світання.
Доба жахлива і кривавий слід.
І свист бича. У відповідь — мовчання
І злобні лиця на багрянім тлі.

Холодна ніч — остання перед стратою,
І смерть уже здавалася відрадою.

Хтось клав життя в наругах і прокляттях
У темний час печалей і журби.
А хтось принишк, мов тінь, біля багаття:
Немов з Христом… Та ближче до юрби.

«Ні меч, ні спис не залякають нині,
А те, що гріюсь — скільки ж тут вини?..»
Зненацька голос дівчини-рабині:
«І ти був з Ним!»

Вогонь не грів. Горіло у середині.
Блаженні, що ніким не будуть зведені.

І клятвенно: «Не знаю цього мужа,
Не відаю, що кажете мені…»
Лиш серце стукотіло дуже-дуже,
Немов ішов босоніж по стерні.

І заспівали півні про відречення…
Душа аж застогнала понівечена.

Два погляди: один такий тужливий,
Що в серце учня всунулась гора…
І полилася вмить гаряча злива
З очей Петра.

* * *
Якби молитва мала кольори,
Були б ми свідками прекрасного видіння.
Як плід, як дар воно глибокого смиріння,
Що фіміамно лине догори…
Якби молитва мала кольори.

Коли б на двір ми вийшли уночі,
То нас яса тоді зустріла б світлосяйна,
І нам відкрилася б свята молитви тайна,
Як ночі день віддасть свої ключі…
Коли б на двір ми вийшли уночі.

І день для нас веселкою б світив,
Бо із сердець людських, йдучи у день грядущий,
Лилися б молитви високі, невмирущі,
Життя було б із подостатком див…
І день для нас веселкою б світив.

Якби молитва мала кольори
Удень,
Вночі,
Усякої пори.

 

* * *
Народила жінка дитя
Небажане.
І на світ весь і на життя
Ображена.
А на дворі шумить весна
Дзвіночками,
Жінко, ти уже не одна,
З синочком ти.
Притули його до грудей
З молитвою.
Він із радощами прийде
В печаль твою.
Як зречешся щастя свого
Жіночого,
Буде совість пекти вогонь
Но́чами.
Глянь, навколо весна цвіте,
Проснулася.
Твоє миле дитя святе
Всміхнулося.

 

* * *
Відкричали, охрипши: «Варавву!»
«Розіпни!» — шаленіло стократ.
Ще попереду драма кривава…
Миє руки Пілат.

Суд верховний святої Юдеї
Чорний плащ приміряє, мов кат.
А з душею, що буде з душею?
Миє руки Пілат.

Все навколо холодне й вороже,
Зі світанком не прийде добро.
«Пронеси мимо чашу, мій Боже!»
Гріє руки Петро.

Всі розбіглись апостоли-браття,
Вже зоря калинова, мов кров.
Як приємне тепло від багаття…
Гріє руки Петро.

Пресвятий, непорочний — проклятий,
Почорнілий від болю й погроз,
Щоби буть на хресті розіп'ятим,
Віддає Свої руки Христос.