search
top

Назад

Василь Мартинюк

Поезія


"Я із мочару Богом взятий"
Очікування Різдва
Апостол Петро
У Віфлеємі
"Ти — вільний дух. Ти крила розпростер"
О Великодню
Народився Хліб
"Теплом війнуло на сумні поля"
"Що може бути краще, ніж свобода"
В Тебе на долоні
"Буває дивне: у страшну жару"
"З ким поділюся болем і журбою?"

 



* * *
Я із мочару Богом взятий
І посаджений в добрий грунт.
Кожна гілка раює тут,
Зодягнувши уквітчані шати.

Тут впізнав я вперше турботу,
Догляд щирий Садівника.
Дуже ніжна Його рука —
Батько добрий, ласкавий достоту.

О, коли Він моє коріння
Живить водами із небес,
То на Нього свій цвіт увесь
Я зронити маю хотіння.

А коли Він мене зодягає
В ризи пишнії навесні,
То усе шепотить в мені,
Що безмежно Майстра кохає.

Садівниче небесного саду!
Як Ти вмієш садить і ростить,
Як Ти вмієш сухе оживить
І усе привести до ладу!

Садівниче небесного саду!
Як мені Тебе не любить?!
Ти схотів мені милість чинить
І любов дарувати, і правду!

 



Очікування Різдва

Ще не було Різдва щасливих днів,
Ще світ був повен відчаю і крові,
Він мав любов, але не знав Любові,
Яка б його спасала від гріхів.

Ще не було Різдва, та світ ним снив,
Вже мить його надходила невпинно.
...Воли жували сіно безневинно,
Коли дверима Йосип зарипів.

Ще не було Різдва, та вже в імлі
З’являлись обриси великої події...
Вже у потуги й стогони Марії
Вслухалась кожна мишка у хліві.

І раптом крик. Родилось Немовля,
Як родяться усі на світі діти,
Та небо почало співати і радіти,
І радісно всміхнулася земля.

На цілий всесвіт в небі заяснів
Гарячий промінь зірки осяйної,
Щасливої, святої, різдвяної,
Й покликав у дорогу мудреців.

Вже є Різдво! Прийшов землю Він —
Творець життя, наповнений любов’ю,
Який цей світ омив Своєю кров’ю
І знаний як Ісус і Божий Син.

 



Апостол Петро

Ти знаєш, Господи, що я люблю Тебе.
Ти знаєш, Господи, що я Тебе кохаю.
Ти знаєш, як зневажив я себе
До невимовного болючого відчаю.

Щоб зрадити — й на думці не було.
Надіявсь у дворі Тебе дождатись.
«Невинний Він, відпустять все одно, —
Я думав, — разом будемо вертатись».

Не знаю, звідки впав на душу страх.
Невже із вуст зневажливих служниці?
Побачив вирок я в її очах
І зрозумів: це смерть — це не дрібниці.

Злякався я. Вона ж: «Ти був із Ним».
Злякався я, бо кожен на дворищі
На мене зиркав поглядом лихим, —
І гідність впала
                на щаблі найнижчі.

«Не був я з Ним! Не знаю я, хто Він!
Бог свідок! Присягаюся! Це правда!»
Бо що ж сказати їм? Я тут один.
І півень заспівав, немов прорiк: «Це зрада».

Сльозами все закрилося вгорі.
Розкраялась душа від болю розуміння.
О, ліпше б я помер у тім дворі,
Ніж мучитись від докорів сумління.

Та бачу я, що Ти мені простив.
Ти не лишив мене Себе і раю.
Ти знаєш, Господи, що я Тебе любив!
Ти знаєш, Господи, що і тепер кохаю.

 



У Віфлеємі

У Віфлеємі, в тихім Віфлеємі
В ніч зоряну з’явився в тілі Ти,
На вбогій, з сіна мощеній постелі
Дитятком закричав на всі світи.

Надію провістив дитячим криком,
І ангелам утіхи не втаїть:
— Пастуше, чи старий, чи юний віком,
Йди, подивись, як Він блаженно спить!

А світла, світла — аж до Віфлеєма!..
А світла, світла — боляче очам...
Йдуть пастухи і мають віру певну,
Що Господа вони побачать там.

Ось вулиці міські, ось промені з вертепу.
А може, тут улюблене Дитя?..
Хтось двері відчинив на їх душі потребу,
І бачать всі — родина пресвята.

Усміхнена Марія, Йосип радий
Показують на Спаса в сповитку.
А Він лежить, рожевий, безпорадний,
І радість випромінює тремку!..

Співали всі хвали натхненну пісню,
І миром віяло з Його чола...
Це Він Дитям зійшов на землю грішну,
Щоб перемога над гріхом була.

У Віфлеємі, в тихім Віфлеємі
В ніч зоряну з’явився в тілі Ти,
На вбогій, з сіна мощеній постелі
Дитятком закричав на всі світи...

 



* * *
Дух дихає, де хоче…
Євангелія від Івана, 3:8

Ти — вільний дух. Ти крила розпростер
Й ширяєш у невимірній безодні.
Ти свариш чорних дір, які завжди голодні,
Й цілуєш зорі, мов своїх сестер.
Ти лагідний і був, Ти лагідний тепер.
Тебе так ваблять на малій планеті
Малі істоти і палкі, і вперті.
З них кожен бунтівник і саможер.

Ти покидаєш дивні високості —
Не шкода всіх приваб отих висот.
Ти хочеш бачити життя істот
Й поставити їх на дороги прості.
Вони заплутались у доброті і злості.
Ти їм відкриєш радості секрет
І виплутаєш їх з усіх тенет,
Бо є величне щось у їх пігмейськім зрості.

Ти — вільний Дух. Близька Твоя мета.
І в тій істоті, в тій малій людині
Думки зародяться Твої — і чисті, й вільні —
І землю називатимуть — свята.

 



О Великодню

О Великодню, справді, ти — великий.
Ти найвеличніший з усіх на світі днів,
Ти свідок одного з найбільших див,
Яким спаслися змучені навіки.

Розплющив очі ти й побачив — чи ж можливо?! —
Як Чоловік, зборовши смертний сон,
Покинув гробу кам’яний полон —
І об’явився Всесвіту сміливо.

З відрадою зітхнуло все творіння
І чиста радість полилась з небес:
Ісус, що вмер, тепер навік воскрес —
І дав надію всім на воскресіння!

Світ демонів захвилювавсь тривожно,
Тремтіла смерть: позбулася жала,
Яким у пеклі душі берегла, —
Його Воскреслий вирвав переможно.

О Великодню, справді, ти — великий,
Ти найвеличніший з усіх на світі днів.
Бо у тобі мій відчай спопелів,
Мій страх згорів навіки.

 



Народився Хліб

Віфлієм — еврейське — Бет-Лехем дім хліба.
Я — хліб життя.
Ісус Христос


Голодний невимовно світ.
Він хліба життєдайного шукає.
Хоч плоть, здається, зовсім не болить,
Але душа і мліє, і ридає.

Волає мозок: «Де пожива, де,
Яка дасть пружності не тільки крові,
Яка і дух з безсилля підведе?
Де хліб смачний, поживний хліб любові?

Юдея ним багата? Може, Рим?
Краї далекі чи місця таємні?
Коли насичусь хлібом пресмачним?..»
І хліб життя з’явивсь у Віфлеємі.

У Домі Хліба народився Хліб!
Хліб милості, надії й оправдання,
Який з любов’ю заглядає вглиб
Сердець
                й дає Себе на споживання!

У Домі Хліба народився Хліб!
І відчаю розсипалася глиба.
І світ, який від голоду осліп,
Прозрів, коли того наївся Хліба.

Ісусе мій — Ти Хліб! Твоє Різдво
Величне радістю й метою благородне.
Тебе скуштує зболене єство —
Й ніколи не залишиться голодне!

 



* * *
Теплом війнуло на сумні поля,
Теплом війнуло на сади безлисті —
І ожила задумана земля,
Прийнявши сонячні цілунки променисті.
Дзвенять струмки, радіючи весні,
Травинки перші тягнуться до неба.
І радісно, і весело мені,
Що Ти мене знов оживив для Себе.

Весна мого життя, Ісусе, — Ти,
Ти оживив моє усохле віття,
Аби я зміг для Тебе розцвісти
На нескінченні вічності століття.

Вже перша пісня тріпотить вгорі.
Відкриті вдячним звукам двері серця.
Все виграє навкруг о цій порі
І кожна брунька радісно сміється.
Розкрили перші квіти пелюстки,
Прості і невимовно пречудові.
І розцвіли в моїй душі квітки —
Квітки до Тебе ніжної любові.

А пахощів весни терпка краса
Розноситься навколо свіжим вітром.
І вже моя наповнена душа
Тобі хвали пахучим ніжним миром.

Весна мого життя, Ісусе, — Ти,
Ти оживив моє усохле віття,
Аби я зміг для Тебе розцвісти
На нескінченні вічності століття.

 



* * *
Христос для волі насвизволив.
Послання до галатів, 5:1

Що може бути краще, ніж свобода,
Яку дарує Бог в Своїй любові?!
У ній усе — чи сонце, чи негода —
Мелодії шепоче кольорові.

Ні нарікань, ні лементу, ні злості.
Гармонія удячності і болю.
І близько-близько дивні високості
Схилились для розмов зі мною.

Обійми спокою. Від них не ухилитись,
Бо рідні ми, сини святого Тата.
І любить нам обом щоніч наснитись
Країна світла — добра і багата.

І все під силу. Труднощі не варті
Ні слів, ні сліз... Торуй свою дорогу.
І чую серцем: хтось небесній варті
Наказує іти на допомогу.

В Тобі, Свободо, володію царством.
Воно — як сонце, Божої подоби.
Прийди до тих, хто з’їдений лукавством
Марніє, а чи пухне від жадоби,

Хто власні нірки наповняє крамом,
По світу бродить поглядом голодним...
А Ти, Свободо, наділяєш даром —
Добром нетлінним, справжнім, незникомим.

 



В Тебе на долоні

Мій Господи, мій Батьку, мій Небесний,
Ти полічив і дні мої і весни,
Порахував усі мої печалі
І виміряв всі віддалі і далі.

Усе в Твоїм знанні і пізнанні,
І навіть те, що бачу я вві сні.
І всі думки мої — святі або гріховні —
Немов написані у Тебе на долоні.

Мій Господи, мій Батьку, мій Всесильний,
Ти мудрістю Своєю непомильний.
Ні серця, ані закутку немає,
Яких Твоє проміння не сягає.

Ти світлом осягаєш всі світи,
Всі таємниці оглядаєш Ти,
Ти зазираєш в душі і безодні,
Немов вони у тебе на долоні.

Ти знаєш все, мій Вічний, мій Воскреслий…
Даруй мені святі літа і весни,
І помисли ясні, Тобі приємні,
І почуття, і наміри взаємні.

Аби в житті міг радісно іти
У край, в якому пробуваєш Ти,
Щоб я розцвів, як сонях на осонні,
І був, як промінь, в Тебе на долоні.

 



* * *
Буває дивне: у страшну жару,
Коли земля волає спраглим груддям, —
Тендітний пагін проломив кору
І усміхається щасливо небу й людям.

Чи на дорозі, де, немов на зло,
Рослинам зроблять гроба кам’яного,
Асфальт пробивши, трав’яне стебло
Всім сповіщає про Творця Благого.

Так Боже слово у сухих серцях
Даремно не лежить і не мертвіє:
Комусь на радість, а комусь на жах
Розколе їх й любов’ю зарясніє,
І сповістить усім в ту мить неждану,
Що має силу нездоланну.

 



* * *
З ким поділюся болем і журбою?
З Тобою.
З ким поділюсь пекучою сльозою?
З Тобою.
З одним Тобою розділю усе,
Що біль глибокий і печаль несе.
Що тисне серце й не дає спокою, —
Розділиш тільки Ти зі мною.
І більш ніхто.
Ніхто не відізветься...
Кому потрібен біль чужого серця?
Всі люди немічні, у болях і жалях,
Самі віддати раді сум і страх.
І довго-довго смуток свій тяжкий
Ховають в шкаралущу сліз і мрій,
І кожен з них щодень, щоніч зоріє —
Коли ж то прийде той, хто зрозуміє!
А Ти, мій Господи, на всі мої жалі
Кладеш дрібок цілющої землі,
Що відкривала очі невидющим, —
І світ з’являється стобарвним і сліпучим.

Більше віршів Василя Мартинюка

Назад

 

 

top