Віктор Гребенюк
(Брат Віктор)
Манна небесна
Тимчиха лежала, і її розум обсіли тяжкії гадки, як вороняччя – голеє гілля. Часами щось їх полохало, вони з невдоволеним каркотом злітали, та знову обліплювали гілляки чорним листом.
З осені в Чураях не співали. То все було – скільки світ стоїть – співали Чураї: і на полі, і з поля, і вечорами на вигоні, розлого, розкотисто, і при колисці, тихенько, вуркітливо, і в церкві, й поза церквою… Теперечки не співають. Не співали ні весільних, ні колядок. Навіть не голосять за померлими.
…Спершу зняли дзвони. Агітатор із міста так уже переконував усю громаду, як то нині важливо познімати дзвони з церков, щоб переплавити й поробити з них трактори, – їм же, селянам, щоб не горбилися за плугом. Але його слова забивав дзвін, що гув без угаву, гув цілий день, уселяючи в усій окрузі тривогу і надію. Людей лякав той гул, бо віщував, що ось і до церков підступили окаянні, та все ж надіялися, що, може, минеться.
Не минулося. Солдат, який був з агітатором, поцілив у дзвонаря, і той, закривавлений, впав із дзвіниці, і всі, нажахані, розійшлися, розбіглись. Утекла з усіма й Тимчиха.
Потім приїхали закривати й саму церкву. Знову збігся народ, знову кричали, янчали, знов переконував уполномочений з города і свої чураївські активісти. Та щойно загону скомандували «Цельсь!» і загін прицілився, як один за одним стали відходити православні й за кілька хвилин церква лишилася стояти самотньою бранкою.
А ще перед тим не стало в Чураях добрих господарів, які найбільше й жертвували на храм. Тепер вони – хто в землі, хто серед снігів, а біднота що може?!
А ще перегодом ходили по хатах і знімали образки зо стін. Хто кричав, не давав – з рук виривали, хто мовчки дивився, остовпіло, а були й такі, що самі несли й кидали в кострище. Його активісти розклали там-таки, перед храмом.
Із їхньої хати винесли теж. Тимко не боронив, бо ж у Червоному козацтві за радянську владу з петлюрівцями бився, кров проливав.
Але один образок Тимчихатаки вберегла. В коморі, за боднею. Старий-старий, темний, закіптюжений, його туди ще свекруха-небіжка винесла.
Щоранку й щовечора Тимчиха заходила до комори, виймала ікону, молилася й похапцем ховала знову за бодню.
…Тепер і бодня порожня, і в коморі як виметено. Тепер село вимирає, і ніхто не голосить над мертвими. Не співали обжинкових, і весіль не справляли. Вигибають Чураї.
Спершу поїли тих кілька гусок, що залишили їм більшовики після колективізації. Потім з'їли Бровка й Мурку, полювали на голубів і на тих ворон, що сидять чорним листом по об'їденім гіллі. Правда, людей на їхньому кутку ще не їли, тільки сусідська Одарка хотіла собі відрубати руку, щоб наварити дітям м'ясця.
Тимко помер, усе безтямно дивлячись на портрет Леніна, щось ледь-ледь ворушачи губами. Тимчиха не голосила над ним. Насилу витягла розбухле тіло, закопала в садку та й вже. Потому внесла до хати ікону, бо вже не боялась ні Тимка, ні активістів. Бо вже відчувала: ще день, ще два – і не підведеться, не дочовгає до комори.
…Що менше могла Тимчиха покласти в казанок – навіть гнилих буряків чи розтертої кори, – то більше молилась, і відчувала, що молиться недарма. Говорив же батюшка на казанні не раз, як Господь послав у пустелі манну небесну, і їли, і вижили.
Трійко діток лежали трьома полінцями, чи ще живі, чи вже мертві. «Господи, манни небесної для діточок!..». Прислухáлася знов і знов – чи живі, та знай: «Господи, манни небесної!..». Прокидалася серед ночі: «Господи, манни!..».
І так Тимчиха заснула, гадаючи, чи не навік.
Проте знову настав ранок, якийсь білий-білий і тихий-тихий, зілкий, бо туман скапував із голих гілок.
Тимчиха ледь підвелася, послухала, чи живі («Господи, манни!..»), й глипнула у вікно.
Садок був увесь білий. Їй не спало на думку, що то випав сніг, лишень що то Господь таки змилувався – і послав манну з небес її діточкам!
Тимчиха взяла цеберко й ложку і відчинила сінешні двері, щоби набрати того Божого дару, якого виблагала для себе і для дітей.
Усе: і подвір'я, і садок, і городець, і навіть стежки – геть-усе було густо всіяно печерицями.
Ілюстрація Арсена Гребенюка
