Дмитро Довбуш
Таємниця замкненої горниці
Життя — боротьба.
Евріпід
Біль втрат
Моя двоюрідна сестра Оленка живе тепер закордоном. Але в серці теплим спогадом лишилися дні, проведені разом у дитинстві. Вона старша більш ніж на 10 років, проте мені страшенно подобалося проводити з нею час...
Пригадую, коли навчався у початкових класах, Оленка надіслала з Греції подарунок. Це була кулькова ручка, прозора, на пружинці. Я дуже беріг її, використовував тільки у виняткових ситуаціях, нікому не позичав. Якось на перерві трапилася чергова бійка між хлопцями. У розпалі сутички хтось із них схопив із парти мій пенал та щосили гепнув ним об підлогу. Я відкривав його із завмиранням серця. Ні! Тільки не це! Від моєї дорогоцінної ручки залишилися самі друзки...
Чесно кажучи, я довго плакав... Проплакав як мінімум дві перерви. Хоча винуватець пропонував відкупити, але це вже було не те... Зовсім не те. Адже справа не в ручці, а в тому, хто її подарував. Я ще довго зберігав уламки, як спогади...
Це я до того, що хочемо чи ні — а життя наповнене втратами. Ми починаємо це розуміти ще з малих років. І як було б добре, якби всі наші втрати були схожі на ці уламки пластмаси, які стискав у своїх рученятах першокласник!
Та, на жаль, це не так. І часом, не встигнувши ще й озирнутися у цьому світі, людина отримує невідворотні удари долі. Ми втрачаємо дорогих нам людей, втрачаємо здоров'я, втрачаємо сон, втрачаємо віру й спасіння, втрачаємо гроші та матеріальні речі, втрачаємо стосунки, втрачаємо мрії. Ми живемо болем, лікуємо рани, боїмося завтрашнього дня...
...А тим часом я бачу жінку, яка виходить надвечір із міста. Сонце, що увесь день немилосердно палило женців, схилилося за горизонт. Попереду йде слуга з віжками в руці. А ослиця, здається, не може зрозуміти, чому це її так несподівано витягли в дорогу — ще й у таку пору, коли вона повинна спокійно відпочивати у стайні... Подібні вечори, чий багряний захід уже не раз ставав тривожним фоном драматичних подій, завжди наповнені дивною пряною сумішшю напруги та надії. А жінка все вдивляється вдалину, ніби не може відвести погляду від того місця, де звивиста дорога впирається в небосхил...
Боже, я ніколи в житті не бачив таких очей! У її погляді — віра, що межує з безумством... І тільки побагровіле небо знає про те, що позаду у цієї шунамітянки — замкнена горниця, у якій лежить її мертве дитя.
Божий чоловік
...А починалася історія всього кілька років тому, коли до Шунаму вперше зайшов чоловік, якого називали Божим. Жінка відразу зрозуміла, що він насправді — Божий! На відміну від його слуги, погляд якого іноді спалахував хитрістю. І їй відразу захотілося зробити для Єлисея добро.
Є непересічні люди серед нас, усередині яких тихо горить абсолютно безкорисливе бажання служити іншим. Не так важливо кому — єпископу чи бездомному. Усім, хто потрапляє в поле їхнього зору і потребує допомоги. Це на рівні рефлексу, інстинкту. Вони просто не вміють інакше.
— Ти знаєш, а цей чоловік — святий! — промовила жінка.
— Так, — буркнув літній чолов'яга, не відриваючись від свого заняття: він наточував серпа.
— Ми могли б зробити для нього кімнату. Для відпочинку. Невеличку... Таку, щоб помістилося ліжко, стіл та стілець. — Жінка на мить припинила обертати веретено з пряжею. Вона підняла обличчя й пильно подивилася на чоловіка. — Чуєш?
— І здалося воно тобі! Та він і так постійно в нас вечеряє! — Роки, прожиті разом, перетворили гарячого юнака, якого вона знала, на втомленого працею скептика.
— З ним Бог! Хіба ти не розумієш? Єлисей повністю віддав себе служінню. Кажуть, він був не з бідної сім'ї, мав багато поля й худобу. Але усе залишив — знаєш для чого? Щоб лити воду на руки Іллі. Такі люди заслуговують на пошану!
— Як хочеш! Мені то що? Скажи слугам...
Хто зрозуміє серце жінки? Її думки, що, немов пуп'янки, розпускаються і стають пишними квітами з ароматом доброти... Кімната була побудована. Вона була схожа на щире серце шунамітянки, завжди раде прийняти гостей.
Безкорисливість — це та річ, яка помітна не відразу. А знаєте, багато людей роблять комусь добро з думкою: «Колись і я до нього за чимось прийду!» Та тільки не вона. Ця жінка більше схожа на тих, хто звик надіятися на власні сили, а не чекати небесної манни.
Єлисей сидів за столом. Він думав... про людей. Зустрічав їх десятками, сотнями... Убогих, хворих, зраджених, розчарованих... Більшість із них щось просили. Були й не з бідних. Запрошували на гостину, привітно усміхалися. Та на дні їхніх солодкавих зіниць пророк безпомилково розрізняв лукавство й користолюбство. Тому й обминав десятою дорогою.
І тут ця жінка. Вечеря. Кімната. Він добре знав на смак підлабузництво. Ні, вона не з таких. Її погляд чистий і повний співчуття.
— Ґехазі! Ґехазі! Агов!
— Так, пане!
— Поклич сюди господиню.
Жінка стала на порозі. На її одязі були помітні сліди борошна, руки пахли хлібом. В очах запитання:
— Ось я, мій пане! Щось потрібно?
Єлисей відповів не відразу. Він підбирав слова.
— Ти старанно піклувалася про нас. Скажи, чим тобі віддячити?
— Пане, мені нічого не потрібно... Для мене це за честь.
— Я можу поговорити з царем про твої потреби. Або з воєначальником. Твої сини служать у війську?
— Пане, я живу серед свого народу, працюю своїми руками. У мене все є...
Ззовні усе виглядало саме так. Але... щось таке сокровенне промайнуло в погляді жінки, чого не міг не помітити проникливий зір пророка. Так, у неї все було. Усе, чого можуть досягнути людські зусилля, невтомна праця. Але було одне, у чому люди безсилі, чого не міг дати ніхто, про що вже забула мріяти... Те, про що знала тільки вона... і Бог. Жінка пішла. А Єлисей залишився наодинці зі своїми думками. Раптом його майже вирвав із глибокої задуми голос Ґехазі, як відлуння Божого відкриття, що на мить раніше обпалило душу вогнем:
— Пане, у неї ж немає дітей...
Чудо в Шунамі
Я знаю одну гарну сім'ю, просто — хороших і щирих людей. Їхній дім не виглядає багатим, але він багатий дитячим сміхом і любов'ю, що значно цінніше.
Якось одна з їхніх донечок захворіла. Відвідавши її в лікарні, побачивши ситуацію, я відчув, що зайвих кілька гривень тут не завадять. Серце стиснулося від німого безсилля — сам якраз був «на мілині», метався в пошуках роботи. Виходячи з лікарні, я мав велике бажання допомогти і не мав жодного уявлення — як. Тільки одна обірвана думка, як зітхання: «Боже, якби Ти... то я б...»
Ну що ж, для Бога «якби» не буває. Ближче до обіду зустрічаю у місті друга. Спілкуємося про те, про се... Раптом він каже: «Слухай, мені дали на роботі премію, надбавку. Я маю бажання тебе благословити — віддати половину». Як грім серед неба! У такі хвилини, без перебільшення, відчуваєш фізичну присутність Бога. Це була досить значна сума — як для мене, так і для тієї сім'ї.
І що ж... Ага, якби все було так просто! Легко хотіти віддати гроші, яких у тебе немає. А от коли тримаєш у руках... Легко віддати зайве. А коли і самому потрібно... Буду чесним, думку «залишити частину собі» я зарубав не відразу, але остаточно. Надто явною і швидкою була Божа відповідь на невисловлену молитву.
Я дякую Богу, що Він дав мені сили вчинити правильно. І знаєте, що? Наступного дня я знову зустрів того ж друга. Він сказав: «Не можу знайти собі місця, ніби не довів справу до кінця. Відчуваю, що повинен віддати тобі й другу половину...» У той день я дещо зрозумів...
Бог просто не може пройти повз людину, яка віддає. І коли твоє серце вільне від неправильних мотивів, коли ти просто благословляєш тим, чим тебе благословив Господь, і відразу ж обертаєшся, щоб піти... Усе — нікуди не втечеш, тебе обов'язково наздожене Божа нагорода.
...Жінка іноді згадувала слова Єлисея, сказані на прощання: «Пройде рік. У цей самий означений час — ти обійматимеш СВОГО СИНА!» Частина її не могла, не сміла вірити... Частина її хотіла забути ці слова й більше ніколи не згадувати: це неможливо, неможливо... Інша частина трималася за них — відчайдушно, до крові, усупереч реальності та здоровому глузду.
Я не знаю і ніколи не дізнаюся, що означає для жінки тримати маленьке життя, яке було її частиною. Яке зародилося в ній і жило. У якому вона бачить зміст свого існування і своє покликання. Я не знаю, що відчула шунамітянка, коли це життя уперше дало про себе знати з її нутра. Не знаю, як вона себе обманювала, як намагалася це пояснити — аж поки не лишилося сумнівів: вона вагітна. Бог — вірний!
Я можу тільки уявляти той день, коли в їхньому домі вперше залунав крик новонародженого й жінка притиснула до своїх грудей найдорожче, що може мати людина на землі. Можу тільки здогадуватися про те, як чутка охопила все місто: «У неплідної — дитина! У постарілого — син!» І як замкнулися уста заздрісників, які раніше говорили: «Бездітна! Прокляття!» Так сталося. Бо так зробив Бог!
Чому помирають обітниці?
Усе це було ніби вчора... А сьогодні вона, розхристана й відчайдушна, із невідворотністю випущеної стріли прямує до Божої гори. Ні, вона не плаче. Усі свої сльози вона виплакала вже дуже давно. Сльози тут ні до чого. Це інший рівень віри. Це — здійснення сподіваного!
Усе це схоже на жахливий сон. У голові проносяться події останнього дня. Ранок. Обійми заспаного малюка. Тепле молоко. Недоїдений корж. Великі від цікавості оченята. Ще невмілі спроби допомогти батькові. Катання на овечці. Веселий сміх. А потім він пішов до батька на поле. Якби знала тоді, ніколи б не відпустила від себе! Назад його приніс слуга. Блідого, майже непритомного... Вона сиділа, тримала його на руках і молилася. До полудня. А потім він помер...
Щось тут не так. У всій цій історії. Ніби... так не мало бути!
Залишивши шунамітянку на деякий час, я хочу поставити своє головне запитання: «ЧОМУ ПОМИРАЄ ТЕ, ЩО ПОДАРУВАВ ГОСПОДЬ?!» Майже без причини, раптово, безповоротно... Без жодного пояснення, без прощань і пробачень. Ви не запитували себе: «Чому в моєму житті помирають Божі обітниці, що тільки почали збуватися?»
Ні, ні. Знаєте що? Ви не відбудетеся стандартною відповіддю: «На все Божа воля!» Перш за все тому, що Божа воля — це конкретна інформація, а не абстрактне поняття. І якщо апостол Павло міг із упевненістю сказати, що колючка в його тілі допущена Богом, лише отримавши відповідь у дусі після трьох (я вірю — напружених) молитов, то чому ми думаємо, що можемо чинити інакше? Приклад апостола не підходить будь-кому, воля Божа — не шаблон, вона особлива для кожної людини й кожної окремої ситуації. І коли кажемо: «Що Бог захоче, те й зробить», «Хто повинен спастися, той спасеться» і т. п., це свідчить лише про те, що ми не зробили нічого, щоб чітко і ясно зрозуміти Божі наміри, а просто ховаємося від відповідальності за, на перший погляд, правильними «духовними» фразами.
Я вірю, що Бог — суверенний у Своїй волі. Але не менш щиро переконаний, що можу називати Його своїм Батьком! Батьком, Який «багатий на милосердя» (Еф.2:4). Батьком, Який «полюбив світ» (Ів.3:16). Батьком, Який «Сина Свого не пожалів» (Рим.8:32). І я ніколи не повірю, що Він не хоче, як будь-який земний батько, щоб Його діти були здоровими, щасливими, успішними. Ніколи не повірю, що Йому подобається спостерігати за стражданнями. Тим більше абсурдною й неприпустимою здається думка, що Бог дає, щоб потім забрати, ніби знущаючись над людиною. Якщо Господь спасає, то назавжди, якщо зціляє — то остаточно, якщо любить — то безумовно! Ніде в Біблії я не бачив тексту дрібним шрифтом, згідно з яким термін дії обітниць збігає з часом.
Справа в тому, що словами «на все Божа воля» християни часто виправдовують власну пасивність, забуваючи, що у виконанні обітниць є і наша сторона. Чи пам'ятаєте ви, що Йов, повністю впокорившись перед Богом («Господь дав, і Господь узяв... Нехай буде благословенне Господнє ім'я!»), все ж не опустив руки і не здався. Як це — раптово втратити усе? Чому? За що? Ви теж у подібних випадках думаєте про Божу кару? Не поспішайте робити подібні висновки, навіть якщо всі «доброзичливці» в один голос переконують вас у цьому. Йов міцно тримався за руку Відкупителя, Якого він знав! Крізь свій біль і нерозуміння шукав Його. Надприродна віра підказала Йову, що Боже серце зовсім не бажає для нього такого кінця.
А пам'ятаєте жінку, що боролася з хворобою 12 років? Це ж скільки разів можна було розчаруватися і сказати: «Усе! Я вже ні у що не вірю! Мені вже ніхто не допоможе!» Інший чоловік був 38 років (!) прикутий до постелі. Боже, як мене надихають ці приклади Євангелії! 38 років — не здаватися! І, коли збурено воду, — робити чергову відчайдушну спробу, повзти з останніх сил... Виходить, не було Божої волі, щоб ці люди померли у своїх хворобах. Виходить, випробування були дані їм на певний період, а не на все життя. Звичайно, є й протилежні ситуації, та вони швидше становлять виняток, а натомість — часто сприймаються як правило.
«На все Божа воля...» Іноді, коли так кажемо — провалюємо найважливіший екзамен у житті! Тому що Бог, можливо, якраз хоче побачити: наскільки ми цінуємо те, що Він нам дав? Наскільки легко погодимось це віддати? Наскільки мужньо будемо відстоювати? Ви замислювались, що є речі, які Бог нам дав для того, аби — нікому їх не віддали? Щоб берегли їх і захищали будь-якою ціною!
Немає Божої волі на те, щоб гріх поневолював людину, немає Божої волі, щоб Його дітей сковувала депресія, немає Божої волі, щоб занепадало доручене Ним служіння. І навіть багато хвороб, у яких живуть християни, звикнувши до ліків як до щоденного хліба, повинні були б піти в ім'я Ісуса Христа, якби з ними не погодилися. ТА ЧИ ГОТОВІ МИ БОРОТИСЯ ЗА БОЖІ ОБІТНИЦІ?
Звісно, я зовсім не маю на увазі вчення процвітання. Думаю, жоден мудрий батько не хоче, щоб його діти були розбалувані. Виховання передбачає привчання дітей до самостійності через долання перешкод, дисциплінування працею тощо. Я вірю, що саме для цього в наше життя і приходять випробування — для навчання. І Обіцяний край, якого Бог «дав» (5М.26:9) євреям, не дістався їм просто так. Господь уводив Свій народ боями, «щоб навчити їх війни». Тому я не кажу: «Бери вірою, проголошуй і вимагай!» Я кажу: «Борися, страждай, іди до кінця, не здавайся і перемагай!»
У цьому разі все залежало не від Бога, а від реакції матері на смерть дитини. Саме її віра була рушійною силою, яка перетворила, здавалося, уже поставлену крапку на знак питання, а потім — і на знак оклику!
Замкнена горниця
Нелегко хоронити мрії. Особливо ті, до яких уже доторкнувся, відчув їхній смак. Ті мрії, які вже обпекли наші щоки своїми гарячими вустами, які вже пробігли своїми ніжками по нашій долівці, які вже напоїли наш слух своїм солодким щебетом.
Вона взяла свої мрії і замкнула їх на замок. Замкнула від усіх, хто міг би допомогти їх поховати. Від чоловіка й від слуг. Від друзів і від ворогів. Вона заховала їх на самому сокровенному дні свого серця. І відмовилася вірити своєму розуму, який говорив: «Надії нема!»
Не перестаю захоплюватися сильним характером цієї жінки. Її тверезим баченням життя. Вона кинула виклик реальності, обставинам, самій смерті. Вона сказала: «Я не погоджуюся з тим, що моя дитина мертва! Я буду боротися! Я піду до пророка. Не новомісяччя? Добре! Не субота? Нічого! Я не здамся!» Для неї все зникло й залишилася тільки замкнена горниця позаду та гора Кармел попереду. А між ними — дорога. І багряний сум мовчазного неба — вгорі...
Як пересуваються гори?
Цікаво, як сприйняли учні слова Христа про віру з гірчичне зерно, яка здатна примусити гору перейти з одного місця на інше? Можливо, це відклалося в їхній свідомості як чергова загадка, ребус без пояснення, яких назбиралося вже немало за час подорожей з Ісусом. Вони пізнали значно пізніше, коли їхніми руками зцілялися хворі й уставали мертві, що живе зерно віри здатне проломити найміцнішу товщу реальності й принести на землю надприродний вимір неба.
...Ще вранці Єлисей відчув, що сьогодні буде зустріч. Він не знав, хто це буде, але розумів, що в несвяткові дні зазвичай приходять люди з терміновими потребами. Тому, коли вдалині з'явився силует шунамітянки й око стало впізнавати обриси давньої знайомої, Єлисей відразу відправив Ґехазі назустріч, розпитати, що трапилося. Слуга передав запитання господаря:
— Єлисей послав мене запитати: чи все гаразд із тобою, чи здоровий твій чоловік і дитя?
— Усе гаразд! — Була відповідь.
Сьогодні жінка з Шунаму дає нам серйозні уроки. Горниця її серця залишилася зачиненою для Ґехазі — людини, що не мала ні бажання її зрозуміти, ні влади й здібності їй допомогти. Вона чітко відрізняла Божих святих від випадкових людей.
Вона йшла до того, через кого Бог дав їй сина. І коли припала до його ніг, уже ніякий Ґехазі не зумів би відтягнути скорботну матір. Вона поставила тільки одне залізобетонне запитання: «Чи просила я сина у пана?» Безкомпромісно. Єлисей усе зрозумів. «І він устав і пішов за нею» (2Цар.4:30).
Її віра невидимими канатами притягувала гору Кармел до замкненої горниці в Шунамі.
Похорон, який не відбувся
Хлопчик лежав на тому самому ліжку в тій самій кімнаті, двері якої у своїй щирості колись відчинила шунамітянка перед Єлисеєм. Це промовляло без слів. Єлисей теж нічого не казав, просто зачинив двері. Це означало — він буде боротися до кінця.
І йому таки довелося поборотися, перш ніж хлопець знову вдихнув у себе повітря. Він повинен був жити! Він жив. Тому що його матір не здалася. «І ввійшла вона... і вклонилася до землі. І взяла сина свого та й вийшла» (2Цар.4:37).
Її віра була схожа на віру Авраама, бо не зупинилася навіть перед фактом смерті. Її молитва була подібна до молитви Якова: «Не відпущу, поки не благословиш!» І вона вирвала свого сина з обіймів шеолу. Тепер це історія...
А сьогодні в кожного з нас свої замкнені горниці, свої догораючі мрії, свої гори, які потрібно пересунути, своя віра з гірчичне зерно... І те саме Багряне Небо, що ніколи не зводить із нас Своїх мудрих очей.
Не так давно мене почав турбувати постійний головний біль, який заважав зосереджуватися на роботі й взагалі жити. Через тиждень безуспішних спроб самолікування я з великою неохотою вирішив піти до лікаря. Та під час однієї з особистих молитов я раптом дещо згадав: точнісінько такий самий стан здоров'я в мене вже був — 6 років тому. Перед наверненням до Бога я мав хворе серце і жодного дня не міг нормально прожити без ліків. Та після моменту покаяння всі симптоми зникли, так що й сам не знаю, коли і як отримав зцілення. І ось — воно повернулося. Чому? Вирішив: я не віддам те, що Бог уже зробив — раз і назавжди! У кожній молитві я звертався до хвороби і протистояв їй. Відразу скажу, що я не є досвідченим практиком у подібних речах і можливо й робив щось неправильно, але знаю одне: через кілька днів головний біль покинув мене, так, як і прийшов.
Епілог
Звичайно, не в усіх деталях я можу бути правий під час своїх роздумів. Я малював можливий перебіг подій, намагаючись передати саму атмосферу випадку в Шунамі, зосередити увагу на істинах, закладених у цій історії.
І на завершення хочу дуже вас попросити: не переставайте боротися за свої мрії — ті, які походять зі щирого серця і чистих поривань! Бо вони закладені в нас Самим Батьком. Спостерігаючи за людьми, що ходять до церкви, я помітив, що багато з них втратили надію. Ні, вони цього не кажуть. Вони продовжують відвідувати зібрання, молитися, піднімати руки за потреби... Але в якийсь момент щось всередині них обірвалося — і вони давно вже не чекають відповіді з Неба, давно перестали вірити у зміни.
Якщо ви опинилися в ситуації старшого синагоги Яіра і в розгубленості зупинилися на півдорозі, вражені жахливою новиною, будь ласка, почуйте слова Божого Сина: «Не бійся, тільки віруй!» Не бійтеся йти далі, не бійтеся продовжувати боротьбу, не бійтеся вірити, не бійтеся насмішок людей, не бійтеся повиганяти з дому голосільників і запросити у вашу горницю лише Його.
Адже йти чи не йти до кінця — залежить тільки від вас.
