Наталія Добжанська-Найт
Сон різдвяної ночі, або Різдвяна казка
Нерозумні ж діви, узявши каганці,
Не взяли із собою оливи…
(Євангеліє від Матвія, 25.3)
Мене забрали в теплий ірій —
Не встигла ще пожить…
І запитала Правда щиро:
«Що маєш, покажи?»
Газети всі старі й забуті,
Зоцвілії хліби…
Обгортки згубленої суті –
То всі мої скарби…
Багатий юнак, завбачивши бідну дівчину-жебрачку,
звернувся до Бога: «Боже! Чому вона страждає?
Чому ти їй не допоможеш?»
І відповів йому Бог: «Для цього я створив тебе…»
(із притчі)
Оксана стояла за прилавком, уже вкотре позираючи на годинник. Передріздвяний день був надто довгим. Від цілоденного стояння у неї нили ноги, боліла спина, у голові дзвеніло… Як уже набридли їй усі ці казкові дзвіночки, музичні скриньки, порцелянові ляльки, якими всі так захоплюються. Усі, хто проходив повз її крамницю, так і норовили смикнути раз-другий за якісь дзвіночки — чи то з ангелом, чи з зірками та місяцем, чи з корабликом… Сувеніри, сувеніри… А ще — ця дитина, цей хлопчик у вікні навпроти… Увесь день у вікні. І не зводить очей з її прилавка…
Люди купували подарунки до Різдва. Лише їй нікому подарувати. От тільки грошей підкопила на дорогу помаду. Довго збирала. «От це і буде мій подарунок. Якщо ніхто не подарує, то сама собі подарую,» — похмуро тішила себе Оксана. От тільки день ніяк не закінчувався. А люди все снували. І чому він так тоскно дивиться?.. Ну зрозуміло, теж подарунка на Різдво хоче… А купити, напевне, нікому…
Раптом її увагу привернули два юнаки, що стояли неподалік. Дивні вони були: один повністю у білому, другий у чорному. І люди проходили повз них, не помічаючи ніби. Юнаки неголосно розмовляли, та Оксана чула кожне слово їх розмови. Вони, здавалося, про щось сперечалися:
— Вона моя! — сердито випалив юнак у чорному, — він видавався розлюченим.
— Ще рано, — спокійно відповів другий.
— Ні! Двадцять років уже минуло! Обіцянка не може бути порушена! Вона належить мені, і я її забираю! — і він люто погрозив комусь у повітрі.
Цей чорний юнак когось дуже нагадував Оксані, та й обличчя білого видавалось невловимо знайомим… Оксана прислухалась пильніше. Щось було чудернацьке у їхній розмові. Яких двадцять років? Він же молодий, приблизно її віку…
Білий юнак, із напівдитячим обличчям, тихо відповів:
— Ще не зовсім час. Лишилась іще ніч… А тоді побачимо…
— Що означає «побачимо»? — обурився чорний. — Які ж ви точні, хо-хо! Ото іще ніч — і все! Баста! Я її забираю! Вона уже навіть схожа на мене, ха-ха! Хто ж іще?..
Оксані чомусь стало моторошно, але тут вона мусила відволіктися, бо до прилавку підійшли. Оксана випросталася по-діловому, налаштувавшись показати покупцям товар, але тут же розчарувалась. Ця жінка не була схожою на покупця. Це була жебрачка. Вона просила милостиню:
— Подайте, Христа ради!
Оксана скривилася.
Не те щоб вона ніколи нікому не давала милостині, просто вона любила знати, кому дає. Хто знає цих жебраків? Он одним дала, а вони потім на базарі курей купували, вона сама курей їсть лише раз-другий на рік… А інші — пропивають усе… От якби знати напевне, кому даєш… І взагалі – порядні люди не доходять до такого. Є ж урешті держава, преса, соціальні інституції… Ні, вона не виправдовує себе… От і ця жінка — зовсім спитою виглядала… Хіба ж їй даси?
— Подайте, Христа ради!.. — жінка не відходила.
Оксана неохоче полізла в сумку за грошима. Як на біду, копійок не було зовсім. І в кишенях теж! А жінка не зводила з неї нахабних очей, і підходила усе ближче!
— Обережно, товар мені поскидаєте!
Жінка виїдала очі, простягаючи руку усе ближче, усе нахабніше…
Оксана знову відкрила сумочку. Ну що їй дати, щоб відчепилася?
А у сумочці лежала кругленька сума. Якраз на помаду з реклами.
Жінка відходила, вп'яливши у неї прохаючий погляд.
«Усякому, хто просить, дай…» — чомусь раптом згадалося почуте десь давно… І ця думка крутилася тихо, проте так нав'язливо, як і ця набридлива жебрачка. «Просящому дай…»
Оксана рвучко відкрила сумочку, дістала гривню і швидко, щоб не передумати, простягнула жебрачці. Та жадібно вхопила гроші і голосно дякуючи поспіхом пішла геть.
Дивних юнаків уже не було видно. Робочий день закінчувався. Ще не темніло. От тільки ці дитячі очі з вікна навпроти… неначе вогники у них палали… І так щодня… Неначе інших крамниць немає… А у серці тихо сплинула думка: «Напевне, як і я, подарунка на Різдво чекає. Напевне, як і мені – нікому його подарувати…» Але тут же згадалась довгождана помада — із реклами – вона давно мріяла її мати, і настрій Оксани ще більше зіпсувався. «Ну чому, чому він так дивиться? Теж неначе просить,» — спохмурніла вона…
* * *
А світ чекав Різдва. Неонові реклами вітали усіх, галасливо спалахуючи і закликаючи купувати. «У нас найкраще!» «Якісні товари…» «Святкові знижки…» — Усе виставляло напоказ свої принади, змагаючись одне поперед одним… Люди метушились, поспішаючи скупитись до настання Свят-вечора, і потрапити додому до того, як засяє у небі перша зірочка — Різдвяна…
А вона усе не з'являлась…
І ніхто не бачив, як над далекою високою горою, що підпирає хмари, спалахнуло яскраве світло. А з-під гори йому назустріч ринула чорна хмара. Вони зіткнулися. Чорна хмара нападала, перегороджуючи шлях білому світлу. Вона шипіла і сичала, проте не сміла впритул наблизитись до білого світла.
— Ти чого йдеш сюди? Тут моє володіння! — диміла чорна хмара.
— Зійди з дороги. Це мій час — мигтіло-переливалося біле світло.
— Тебе тут ніхто не чекає! — дико верещала чорнота.
— Ти неправду кажеш.
— Ти нікому тут не потрібен. Їм насправді потрібен я, мої подарунки. Кожен чекає для себе подарунка. Собі, собі! Ти — справжній — забутий! За цим стою я! — наступала темінь.
— Я знаю, є ще тут здатні на самопожертву заради Мене, — засяяло світло.
— На словах — може… На ділі — їм лінь докладати зусиль. Це мої старання, вони мене шукають, — знову нападав морок.
— Побачимо… — коротко спалахнуло світло.
І тут на високій горі засяяв вогонь. Це багаття горіло невисоко, але рівно.
Чорна хмара була дещо відкинута назад.
— У тебе не вистачить сили випустити першу зіроньку! Згадаєш мої слова! — наостанку просичала чорна хмара, і розсипалася на чорні плямки, котрі швидко розлітались усібіч, направляючись до людських домівок, чатуючи по одному, по двоє, по троє під вікнами; вистежуючи, винюхуючи, шукаючи, де б оселитися…
І світлі промінці теж полетіли… Їх ставало усе більше, вони виростали з іскор багаття, і теж летіли до людських домівок, щоб побачити, кого ж чекають насправді…
* * *
Бам-дзелень!
— Ой!
Дівчинка розбила вазу.
Що трапилося? – підбігла мама. І все побачила. Дитя завмерло. Послідувала пауза…
Чорні тіні за вікном заворушились-заметушились, напружено очікуючи… Перетворились у шепіт, скупчились навколо вікна, стали сичати у всі шпарини:
— Хай скаже: «Ах ти ж капосне дитя! Моя улюблена ваза! Усе Різдво нам зіпсувала! А ще подарунків чекає!..» Ось тоді нам буде простір!..
Та натомість почули:
— Нічого страшного, - і мама пригорнула дитину. — Не плач… Обійдемося якось без цієї вази… Ну, не плач, Різдво наближається… — і чорні тіні відринули, як від вогню, і почали шукати другого пристановища…
* * *
А ті очі з вікна все дивилися на неї. Оксана повільно складала товари, намагаючись не думати про цю дитину, у вікні навпроти. Вона усе-таки купить омріяну помаду… Що їй до цієї дитини? Може, він зовсім не нещасний? — і ще раз поглянула на вікно. Навіть тепер від її погляду не сховалися давно не фарбовані рами і старі фіранки без тюлі… — Ні. Нащо йому ці дзвіночки, — відганяла Оксана думку, що почала невідступно переслідувати її. Ніби сперечаючись невідомо з ким… А очі все дивилися, неначе заглядаючи у самісіньку глибінь її душі…
Оксані згадалося, як колись вона, маленькою дівчинкою, ось так само сиділа і дивилась у вікно напередодні Різдва, видивляючись, чи не принесе Миколай їй дарунка. А її названа мама у цей час лежала хвора… Мама Марія була її прийомною матір'ю — вона всиновила дівчинку невдовзі після того, як Оксана з батьками потрапила в автокатастрофу… Батьки загинули на місці… Довго виходжувала добра жінка залякану і стривожену дитину, ще зовсім маленьку. Оксана не пам'ятає цього — мама Марія розповіла їй усе перед смертю. А зараз Оксана сама-самісінька…
І тоді, коли мама Марія лежала хворою, Оксана так же видивлялась у вікно… І Миколай їй так і не приніс подарунка… Але ні — подарунком стало, напевне, те, що уранці мамі полегшало, і вона навіть спекла коржа… І вони весь наступний день співали колядки…
Ні, вона тепер не зможе ось так купити цю злощасну помаду… Оксана швидким рухом узяла казкові дзвіночки із місяцем та зіроньками, поклала за них останні гроші із сумки до каси, і рвучко зачинила крамницю…
Ось, усе. Ні, вона тепер не передумає. Оксана швидко побігла до будинку навпроти, піднялася на третій поверх – саме там було вікно з дитячими очима… Поклала дзвіночки на поріг, подзвонила і швидко — щоб її не помітили — побігла сходами вниз. Стала слухати.
Двері відчинилися.
— Хто тут? — почувся дитячий голосок. — Ох! — захоплене. І задзвеніли чарівні дзвіночки. Мов у казці.
І — одразу перед Оксаною, немов із повітря, виріс сивий старенький дідусь. Він торкнувся до Оксани своєю величезною блискучою палицею — і… вона перетворилася на маленьку дівчинку Оксанку…
— Хто ви? — ледь чутно прошепотіла заворожена дівчинка.
— А ти здогадайся. Та й не час зараз про це говорити. Ти добру справу зробила, дитино, але хлопчик, на жаль, не довго нею пограється! Йому загрожує небезпека. Цієї ж ночі він може умерти, якщо ніхто йому не допоможе.
— А хто ж це може зробити?
Дідусь примружив очі, пильно дивлячись на Оксану:
— Ти могла б його порятувати. Ти готова?
Оксана розгублено закліпала очима:
— А що я повинна зробити? Ви мені допоможете?
— Заспокойся, я тобі усе розповім…
І дідусь став розповідати:
— Хлопчика може порятувати лише Різдвяний вогонь із Великої гори, що підпирає хмари.
— А де ж та гора?..
— Не перебивай, будь-ласка. Ось слухай. Ця чарівна гора у Небаченій країні, за морем, якого немає на карті, а море – за лісом, якого теж немає на карті — але він є на картині, яку стереже птах, що знаходиться у бабусі, яку ти вважатимеш своєю…
Дівчинка Оксана дивилася на дідуся широко розплющеними очима.
— Так от, ти повинна донести Різдвяний вогонь з Великої гори, і запалити ним різдвяну свічку хлопчика. І тоді він видужає. Та ще пам'ятай: твій час обмежений. Ось тобі годинник, який показуватиме, скільки часу тобі ще лишилось. Але пильнуй: стрілки у ньому можуть сповільнювати, а можуть пришвидшувати хід. Поспішай! Ми ще зустрінемось! — вигукнув на прощання, знову торкнувшись до неї своєю палицею, і розтав…
Оксана розплющила очі. У неї, мабуть, закрутилась голова від утоми. Їй навіть, напевне, щось уже починало снитися… Чи що це було?.. Казковий дідусь, вона — маленька дівчинка… Маячня якась. Стоп! У Оксани на руці був незвичайний годинник. Стрілки на ньому йшли назад. Одна година!
І тут Оксана зрозуміла, що то був не сон. І вона почала повільно згадувати, що ж їй оповів той дідусь.
Бах! Прямо перед нею послизнулась і упала якась старенька бабуся. Оксана, покинувши свої роздуми, швидко підбігла, щоб допомогти тій підвестися. Сумка з продуктами, що несла старенька, відлетіла далеко убік.
— Ви тяжко вдарились? Боляче?
— Ехе-хе! Кректала старенька. — Ох, нога моя! — зрозуміла, що сама додому не дійде.
Оксана взяла сумку і, підтримуючи стареньку, допомогла їй дійти додому.
— Дякую, дитино. Може, ви б зайшли на чай? — запросила старенька.
Було просто неввічливо відмовити. Крім того, потрібно було ще й допомогти їй піднятись по сходах.
Старенька жила самотньо, і як усі одинокі люди, бажала знайти в Оксані вдячного співрозмовника.
У бабусі була колись єдина донька, розповіла вона. Це було дуже-дуже давно. Донька вийшла заміж, і у них із зятем народилася дитина. Бабуся — її звали Ірина Родіонівна — рідко їх бачила: їй не сподобався зять, а крім того, вона у той час жила за кордоном, вийшовши там удруге заміж. Рідке листування було нормою, і, коли Ірина Родіонівна довго не отримувала листів від доньки, вона не дуже засмучувалась. Проте, надіславши листівку до дня народження доньки, жінка отримала чорну звістку: виявилось, її донька із зятем загинули в автокатастрофі…
— А онука? — стривожено запитала Оксана.
— Онуку забрали у дитбудинок. Я була єдиною родичкою. Але, на жаль, мою адресу було загублено, і я не отримала вчасно повідомлення про цю біду…
Коли приїхала, стала шукати онуку по дитбудинках. Коли урешті знайшла, то мені відповіли, що дитину вже усиновлено. Таємниця усиновлення повинна зберігатись до повноліття дитини. Уже минуло двадцять років, а я все ще шукаю онуку…
У Оксани зажевріла надія: стільки років… Це могла б бути її бабуся… Але старенька продовжувала:
— Ось так і живу. Чоловік мій помер, і я повернулась на Україну. Ось єдиний спомин про нього — і вона показала на старовинний годинник на стіні, у формі сови. На годиннику було за п'ять хвилин дванадцята.
— Але ж він… — почала було Оксана.
— Неправильно показує час. Але це — пам'ять... Єдине, що втішає мене зараз, — це Святе Письмо...
Оксана взяла до рук невеличку старовинну Біблію, гортаючи навмання сторінки, намагаючись зосередитися від почутого.
Раптом годинник-сова почав бити дванадцяту. На ньому розчинилися дверцята, і Оксана побачила прекрасну картину із зеленим лісом. Птаха стереже картину з лісом, якого немає на карті! Не вірячи своїм очам, немов у сні, Оксана підійшла ближче і торкнулася картини, немов перевіряючи реальність побаченого…
І — диво! У ту ж мить Оксана опинилась усередині картини, у зеленому лісі. Тепер вона знову була маленькою дівчинкою. У руці вона все ще тримала бабусину Біблію. І тут перед нею знову виріс старенький сивий дідусь.
— Ти все зробила правильно, дитино, — лагідно погладив він по голівці дівчинку. — А тепер слухай мене уважно. Ця книга не випадково опинилась у твоїх руках. Вона не раз допоможе тобі. Щоб не заблукати в лісі, і дійти до берега синього моря, якого немає на карті, ти повинна йти неходженою стежкою. Будь уважна! — ще раз наголосив Святий Миколай — це був він — і розтанув у повітрі.
Оксана залишилася сама. Потрібно йти! Чарівний годинник показував одну годину, але тепер стрілка почала рухатись.
У лісі було темно. Невідомі пташки перегукувались дивними голосами. Оксані стало лячно. У цю ж мить вона почула шепіт. Він ішов, здавалося, звідусіль.
— Не вір, не вір! — Це тобі сниться! Такого не може бути! — Цього не буває! Ляж, поспи! — Це сон, це сон! — линуло звідусіль.
Дівчинка зупинилася на мить, протираючи очі. Стрілка почала рухатися швидше. Оксана невпевнено ступила крок, тоді другий. Сон миттєво розвіявся. Але у ту ж мить вона усвідомила всю серйозність ситуації. І їй стало страшно. Сама, у темному лісі, з якого невідомо як вибратися. І стежка ж — непротоптана? Як її знайти? Ах, якби ж вона була зараз собою, дорослою самовпевненою Оксаною…
Дівчинка глянула під ноги. Там щось забіліло. Пролісок! Але ж зараз зима! А чи ні? Ліс же — зелений! Нічого не зрозуміло. Але ніжна квітка трохи підбадьорила дівчинку. За ним — іще пролісок, за ним — іще… Може, вони вказують непротоптану стежку? І в Оксани потепліло на серці, і слухаючись його, вона пішла, обережно, щоб не наступити на тендітні квіточки. Їй уже було спокійніше.
Оксана йшла і йшла за пролісками, що снувалися ледь помітною ниточкою у гущавині лісу, як раптом нитка обірвалась. Звідусіль почулось сичання:
— Ти у пас-стці! Ти у пас-стці! Ти загинеш-ш! Ти загинеш-ш! Оссь жжертва!
Нікого не було видно.
— Хто ви? — зібравши всю свою мужність, голосно вичавила з себе дівчинка. У цю мить їй хотілося, щоб усе виявилося сном, і щоб вона прокинулася… Оксана почала виглядати, чи не з'явиться десь пролісок посеред трави. Але натомість перед очима почали зринати спотворені людські обличчя. Голови були наче насаджені на зміїні тіла, що повзали у траві. Люди із зміїним тілом — чи змії з людськими обличчями? — підповзали до неї, оточуючи її звідусіль. Це вони так зловісно сичали.
— Чого ви хочете? — нарочито якомога грізніше запитала дівчинка, щоб приховати страх, який душив на неї з усіх боків.
— Ж-жертва! Ж-жертва! — засичали одні змії.
— Ні! З-загадка! Ззагадка! — клубочилися кільцями інші. — Відповіссть — відпусстимо! Не відповіссть — зз'їмо!
— Ззагадку! Сспитаймо! — загукали усі змії, якщо їх можна так назвати.
Оксана дивилася на ці перекошені від злоби людські обличчя, і їй стало моторошно. Та на диво, тепер вона боялась не за себе. Чому у цих людей зміїні тулуби? Їх обличчя видавалися радше нещасливими, ніж лютими. Їй здалось, що в очах цих напівлюдей-напівзмій читалося страждання. Чому?
— С-слухай! Наш-ша з-загадка: що у жжитті найважливіш-ше? Не угадаєш-ш з трьох с-спроб — з-з'їмо!
— Здоров'я! — миттю вигукнула Оксана звичне для себе кредо. — Звісне діло: нема здоров'я —нема радості. Хто хоче хворіти?
— Промаз-зала! — засичали змії, і щільніше оточили її. Оксана розгубилась: не здоров'я? Ні? А що? Вона почала метушливо міркувати. Що бажають усім у день народження?
— Щастя! — весело вигукнула, упевнена, що тепер відповідь точно правильна.
Змії заворушилися.
— А що? Можже… — невпевнено засичали одні.
— Ні! Не ззрозуміло, — забурмотіли інші. — Одним щасстя грошші, другим — сслава. Невираззна відповідь. Промаззала.
— Промаззала! — підхопили усі, і усе щільніше оточували бідолашну дівчину.
Що ж робити?..
І тут дівчинка згадала про Біблію. Може, вона підкаже? А чи дозволять вони їй подивитись туди? Еврика! Потрібно уміти спитати!
— Шановні, я знаю відповідь, — намагаючись звучати якомога упевненіше, почала Оксана. — Дозвольте мені її урочисто прочитати, — і вона дістала Біблію, у думці молячись, щоб ці істоти погодились.
— Доззволимо! Доззволимо! Яка різзниця, ззачитає чи сскаже! — загули змії, не зрозумівши її задуму.
Ну, тепер хоч би відкрити в потрібному місці! Оксана заплющила очі, рвучко відкрила книгу, ткнула пальцем наосліп, і урешті урочисто прочитала:
— «...А як хто не має любові, той — ніщо…» Любов — найважливіша! — щасливо вигукнула вона, тепер уже повністю впевнена, що сказала правду, і дивуючись, як раніше не здогадалася дати таку просту відповідь.
У цю ж мить почувся дзвін казкових дзвіночків, і звук неначе розбитого скла. І навколо Оксани вже були не розлючені чудовиська, а чарівні, привітні люди.
— О спасибі тобі, добра дівчино, що ти зняла з нас закляття, — тепло промовив найстарший, чоловік із довгою сивою бородою. — Багато років ми мучились у вигляді потвор, у яких ми поступово перетворилися за те, що жили, не знаючи відповіді на це питання. Ми неправедно жили, чинили усім кривду, не співчуваючи нікому. Ми стали зміями, а хати наші позаростали плющем. Тепер ми зможемо бути щасливі.
Лісовий народ веселився. Усі щиро запрошували Оксану приєднатися до їх бенкету, і вона радо б погодилася, — проте помітила, що стрілка годинника почала швидше рухатися. Тому Оксана подякувала і чемно відмовилася. На прощання лісові люди подарували їй чарівного ліхтарика, який надалі вказуватиме їй дорогу.
Помахавши рукою цим добрим людям, Оксана знову вступила у пітьму малахітового лісу. На щастя, ліхтарик випускав промінчик, немовби вимальовуючи непротоптану стежку. Деінде ще збоку ширяли тіні, що шепотіли, пророкуючи майбутні та нагадуючи минулі невдачі, та дівчинка уперто махала головою, проганяючи ці лукаві думки.
Нарешті за деревами заясніло світло, і Оксана побачила море.
Воно було прекрасне. Синьо-смарагдові хвилі розбивалися сніжно-мереживною піною об берег, наспівуючи колискові. Та тут дівчинка виразніше почула цокання годинника на руці: не було часу милуватися принадами моря. Потрібно було шукати човна.
Човна не було. Єдиним засобом пересування, що знайшовся, був дерев'яний пліт. Не маючи вибору, дівчинка подякувала долі і за це. У путь!
Море було тихим і спокійним. Пліт поволі рухався по водяному плесу. Горизонту не було видно — Оксану огортала імла, чи то туман, і доводилось пливти навмання. Чи багато, чи мало вона пливла – раптом Оксана побачила берег.
— Земля! Урра! Близько! — і вона стала грести швидше. Здавалось, пліт був уже на мілині, і тому плисти було легше. Дівчинка пильно видивлялась, намагаючись краще роздивитись, що там, на березі.
— Гора! На ній вогонь! Це, напевне, уже другий берег! — зраділа Оксана. — А на ньому — чарівна гора і різдвяний вогонь!
На схилах гори можна було побачити вогники. Підпливаючи ближче, Оксана розгледіла хатки, а в них — людей, що веселилися за столами, зустрічаючи Різдво. Вони співали гарних пісень, які хотілося слухати і слухати… Тут Оксана згадала про чарівний ліхтарик, подарований у лісі. Вона дістала його і посвітила, щоб краще роздивитися берег — і раптом промінчик ліхтарика виразно освітив силует однієї людини. У неї замість ніг був риб'ячий хвіст!
— Міраж! Омана! — отямилася Оксана, і почала грести якнайдалі від страшної картини. Тут раптом вона побачила у зникаючому мареві силует морського царя, що розлючено грозив їй тризубом. Море почало хвилюватись, і за мить розгорілася справжня буря. Це було помстою морського царя за те, що вони втратили ще одну жертву. Пліт кидало й носило, ліхтарик упав у воду і потонув… З останніх сил трималась Оксана за пліт, що загрозливо тріщав і розхитувався, і ледь-ледь не розбився хвилями на друзки…
Оксана втратила свідомість.
Коли отямилась, відчула себе на чомусь гладенькому, що невпинно рухалось, несучи її все ближче і ближче до берега. Дельфіни! Ці великодушні істоти не покорилися наказу морського царя! Оксані стало тепло й радісно на серці.
Дельфіни скинули дівчинку на березі, і весело посвистуючи своєю незрозумілою мовою, відпливли у відкрите море.
Оксана знову залишилася сама. Вона стала роздивлятись усе навколо. Напевне, це і був той острів, якого нема на карті.
Каміння, валуни, вітер… Ніде немає ні душі. Жодного дерева, жодної травинки. Лише руде каміння. Невже тут ніхто ніколи не жив? Свинцево-сіре небо... Бр-р... Моторошна самотність...
Оксана раптом упала і боляче ударилась коліном, спіткнувшись об каменюку. Та що це? — Камінь виявився цеглиною. Значить, тут хтось жив? Оксана стала уважніше придивлятися до того, що було під ногами. Ще цеглина, ще… Здавалось, тут були руїни величезного замку, — а, може, цілого міста? Де ж поділися його мешканці? У цьому крилась якась таємниця. Чи залишилося щось після цих зниклих людей?..
Під ногами щось заблищало, і дівчинка нахилилась, аби краще роздивитися знахідку. Вона виявилась коштовністю у вигляді золотого серця. Дівчинка взяла її у руки, і чим більше вона дивилась на неї, тим більше їй подобалась ця золота прикраса. Це ж справжнє диво! ЇЇ можна підвісити, як кулончик. Ніхто з її знайомих не мав такої гарної речі. Оксана вже уявила, до чого найбільш пасуватиме це серденько. «Це, напевне, мені нагорода за все, чого я натерпілась у мандрівці,» – тішила себе дівчинка. — «А може, я здам його антиквару, а натомість куплю собі… скажімо, помаду з реклами, яку я втратила, а на додачу — розкішну сукню… А золоту прикрасу можна замінити біжутерією…» Так втішено міркувала дівчинка, простуючи берегом цього безлюдного острова. Їй було тепло і спокійно, і млява сонливість сповнювала її усе більше. Оксана йшла усе повільніше, ноги неначе наливалися свинцем, нутро сповнилось якоюсь невимовною важкістю…
Дівчинка впала. Із кишені випала, розкрившись, Біблія. Оксана взяла її до рук, щоби знов запхнути її до кишені перед тим, як заснути. Погляд сковзнув по книзі і випадково зупинився на рядку із книги: «…Золото ваше та срібло поіржавіло, а їхня іржа буде проти вас свідчити й поїсть, наче вогонь, ваше тіло. Ви назбирали собі скарбів за останніх днів…»
Оксана замислилась. Глянула на годинник. Стрілка скакала, показуючи, як пришвидшився час. Половина часу уже минула. Можливо, ця золота прикраса – зло? Дівчинка рвучко витягнула золоте серце, і відчуваючи невимовний спротив, зусиллям волі примусила себе кинути його якнайдалі, серед каміння. Миттю до неї повернулися сили, і зникла сонливість. Потрібно було йти далі.
Раптом дівчинка невиразно почула десь над собою тихий спів. Голос то віддалявся, то наближався, але, хоч як пильно не дивилась Оксана навколо себе, нікого не було видно.
— Хто тут? — рішуче спитала вона.
— Я — голос вітру, ніжний Зефір. Давно тут не ступала нога людини. Чого ти тут шукаєш, дівчино?
— Мені потрібно на той берег. Ти не допоможеш мені?
— Зачекай, а хіба тобі не цікаво дізнатися, куди поділися мешканці цього острова?
— Мені дуже цікаво, дорогий Зефіре, але я справді дуже поспішаю.
— Але ж ти можеш їх порятувати!
— Кого — їх?
— Усіх мешканців цього острова!
— Але ж де вони? Я їх не бачу! — здивувалась дівчинка.
— Вони тут повсюди навколо тебе. Зла сила перетворила їх на каміння, бо вони були занадто самовпевнені й безпечні, і не шукали захисту в нашого доброго Повелителя. Це серденько — лише одна з коштовностей великого скарбу, що погубив цей народ. — «І міг погубити мене…» — подумала Оксана. — Якщо ти не допоможеш їм зараз, інша людина, можливо, не з'явиться тут ще не одну сотню років… Жаль, жаль…
— Але що ж я можу зробити? — розгубилась дівчинка.
— Кожен камінь, якщо його опустити у воду, стане знову людиною. Але, на жаль, цього нікому зробити. Мені, ніжному вітрові, це не під силу…
— Але ж я не у змозі переносити усе каміння з цього острова до води. Це важко, це неможливо…
— Але ти хоча б спробуй… Добрий початок — половина діла, — загадково проспівав Зефір, і його голос розтанув у небесній висі.
Годинник поспішав. Що ж робити? Але якщо не вона, то хто ж?.. — і Оксана рвучко підвелася, взяла найменший камінь і кинула у воду.
Миттю з нього виріс хлопчина приблизно її віку. Він кинувся дякувати, але дівчинка зупинила його:
— Краще допоможи. Ти бачиш, скільки тут іще людей треба розчарувати.
Так у Оксани з'являлись нові й нові помічники. Найважчі камені котили гуртом. Скоро навколо вирувало ціле місто. Коли було вкинено у воду найбільший камінь, від закляття було звільнено короля цього острова. У ту ж мить цеглини заворушились, і з-під землі виріс величезний палац, а за ним і будівлі навколо. Почали рости дерева, котрі, напевне, дрімали під землею у вигляді насіння; на них стали гніздитися птахи, що прилетіли з-за моря, і скоро усе навкруги цвіло, співало і раділо.
— О як тобі віддячити, прекрасна дівчинко, за твою доброту? Залишайся жити з нами!
— Я дуже вдячна, ваша величносте, але мені потрібно поспішати, — і Оксана розповіла королю свою історію.
Король сплеснув у долоні.
— Дайте цій відважній людині летючого човна, щоб переправив її на другий берег моря, до Небаченої землі! — А тоді звернувся до Оксани:
— Не достойно короля залишити без подарунка визволительку! — а тоді додав, м'яко й лагідно:
— Не погордуй, дівчино, подарунком старого короля, — і дістав з кишені малесенького дзвоника. — Ось, візьми цього срібного дзвоника — і побачивши її вагання, додав: — Ні, ні, це не частина того триклятого скарбу, що ледь не погубив наше королівство. Колись давно цього дзвоника подарував нам різдвяний ангел. Ми втратили милість, захопившись золотом. Він може тобі стати у пригоді. Його дзвін проганяє страх.
Оксана поклонилась, як уміла, і тепло попрощалась із цим добрим королем та його народом.
У човні було тепло й затишно, і розбурхане море, що вирувало під ними, було настільки далеко внизу, що це нагадувало лише сцени з картин Айвазовського.
Скоро на обрії заясніло блакитне видиво.
— Небачена земля! — зраділа дівчинка.
Човен висадив її біля берега і залишився там стояти.
На березі дівчину уже зустрічав знайомий сивочолий дідусь.
— Ну що, крихітко, хочеш походити зі мною, порозносити подарунки?
Значить, часу на це вистачало. І дівчинка охоче погодилась.
Вони підійшли до першого будинку і стали заглядати у вікно. Хазяї їх не бачили. Дитина спала.
— Невже настала ніч? — здивувалась Оксана.
— Час ходить по-різному. Для тебе це — майбутнє.
Оксана дуже хотіла ще багато про що запитати, але не посміла.
Миколай дивився й дивився у вікно. Враз лице його спохмурніло, і засмучений дідусь сказав:
— Ходімо. На жаль, нас тут не чекають.
— Чому?
— Батьки дитини поклали під ялинку іграшкову рушницю. Я не можу на це дивитись. Вони усе вирішили замість мене.
— Але ж це іграшка?
— Кожна іграшка є символом справжньої дії. Батьки вибудовують майбутнє…
І вони пішли далі.
Убога хатина. Каганець ледь-ледь освітлює нехитро обставлену кімнату. Дитя мирно спить. Батьки сидять зажурено, не знайшовши за віщо купити подарунка дитині. Дідусь плеснув у долоні, і на порозі одразу ж з'явився… сусід господарів.
— Василю! Потрібно допомогти! Кумові меблі привезли, треба відпустити шофера!
— Чому так пізно?
— Та… Хурделиця, застрягли в дорозі. Поможи, бо свято настає, треба швидше.
— Вже йду.
За якийсь час щасливий господар повертався з дарунками сусідського кума: сало, ковбаска, цукерки, мандарини, і навіть новенький кожушок, шо з нього виріс сусідський меншенький, не встигши поносити…
— Ну, ходімо далі, - сказав задоволено Миколай. — Тут усе зроблено.
Оксана широко розплющила очі.
— Це ви зробили?
— Я просто допоміг…
Вони підійшли до третьої хати. Це були розкішні хороми, усе за останньою модою. Проте щось тут було не те… За вікном чулися плач і голосіння. Оксана притулилася до шибки.
У ліжечку лежала дитина. Навколо неї метушилися лікарі. Мати, зчорніла, заламувала руки від горя. Батько, огрядний чоловік владного типу, відвернувся від усіх, щоб не видно було його сліз.
— Що це? — запитала Оксана.
— Дитина помирає. Вона у них — єдина…
— Так допоможіть! — нетерпляче вигукнула дівчинка.
— Я не можу. Так краще.
— Кому краще, кому? — вимагала Оксана.
— Усім краще. Батьки цієї дівчинки — злі й недобрі люди. Вони завдали іншим чимало горя, наживаючи багатство. Якщо ця дитина лишиться жити, вони виховають її такою ж, як і вони самі. Зараз вона ще не встигла засмітити душу, і ця дитина невдовзі стане янголом. Вона молитиме Бога за своїх батьків, і вони шукатимуть розради і втіхи у Бога, і зречуться зла. Більш ніщо не зможе їх врятувати…
Оксана довго мовчала, приголомшена цими словами. У неї було багато запитань, але вона не наважувалася їх висловити. Урешті спитала:
— Можна, я вам задам лише одне маленьке запитання?
— Ну, запитуй, дитино.
— Скажіть, а чому одні діти отримують багато дорогих подарунків, а інші — лише трішки? Вони ж не гірші за тих, перших?
— У кількох словах так усього не поясниш, дитино… Скажу лише одне: не ціна подарунка важлива, а любов, з яким він подарований… А дорогий подарунок – часто пустий, і користі дитині не приносить…
— Ну все, Оксанко, далі я піду сам. Тобі час поспішати. Ми ще зустрінемось! — і Миколай знову щез.
Повз неї проходили якісь люди, але вони її не помічали. Оксані здалося, що вона упізнала тих двох дивних юнаків, котрих бачила там, біля крамниці, під кінець робочого дня. Вони й далі сперечалися. Щоправда, сперечався більш чорний. Він обурювався і вимагав у білого віддати «її». Дівчина почула лише уривки фраз: «Ви хочете мене обдурити! Усе іде не за моїм планом! Це нечесно!» Світлий юнак на це лише таємниче посміхався. Скоро вони щезли з виду.
Єдина дорога вела у гори. Оксана все придивлялась, чи не помітить на вершечку якоїсь гори вогню: це горів би різдвяний вогонь, вона була впевнена. І скоро вона побачила таку гору. Дівчина зраділа, і мерщій стала збиратися нагору — єдина стежка вела до вершини. Йти було легко, і скоро Оксана подолала уже половину шляху. Ще крок, іще…
Зненацька земля задвигтіла під ногами, почувся страшенний гул, і гору струснув потужний вибух. Вогонь усе ріс і ріс, і скоро шалена вогняна лавина понеслася згори просто на неї. Каміння котилося з жахливим гуркотом, і ось-ось готове було наздогнати її. Очі роз'їдав дим, ніздрі забило попелом. Вулкан! Дівчина стала чимдуж утікати, але вогонь нісся з величезною швидкістю. Їй не врятуватися! Оксані було страшно, як ніколи в житті. І тут вона згадала про подарований королем островитян срібний дзвіночок. Вона швидко дістала його з кишені і почала калатати. Ураз її підняло в повітря, і поки дзвонив дзвоник, дівчинку відносило усе далі й далі від проклятої гори…
Як виявилось, Оксана помилилася: чарівна гора була в іншому місці! Дівчинка дзвонила і дзвонила, аж поки душевне сум'яття її покинуло, і вона опинилась перед іншою горою.
Високо-високо, на вершині, що підпирала хмари, горіло невелике багаття. Воно було менше, ніж на тій злощасній горі, що ледь не погубила дівчинки. Та десь у глибині серця Оксана відчувала, що це саме та чарівна гора, і на ній — саме той, Різдвяний вогонь, який вона так довго шукала. Від гори йшло невимовне тепло — здавалося, вона дихала…
Прямо навпроти Оксана побачила вузеньку стежечку. Вона була ні стрімка, ні полога — стежина як стежина. Не видно було в ній нічого особливого. Дівчинка обережно ступила кілька кроків. Тепло. Проте ні гуркоту, ні двигтіння. І травичка зелена… Полегшено зітхнувши, Оксана пішла далі. Вона підіймалась усе вище й вище, проте з кожним кроком відчувала, що їй усе спекотніше. Стежка обпікала ноги навіть через взуття! Дівчинка спробувала ступити вбік від стежки — трава була прохолодною і вологою! Проте слід було йти далі. Підошви взуття розплавилися, і вона йшла босоніж, терплячи невимовний біль. Її мучила спрага. І тут Оксана згадала про фляжечку води, що їй великодушно дали в дорогу островитяни. На жаль, кришечка загубилась — ще десь біля того злощасного вулкану — і води залишалось усього кілька ковтків. Не встигла Оксана піднести до рота фляжку, як раптом почула:
— Пити! Заради Бога! Умираю!
Просто перед нею на стежці, що різко звернула за схил гори, лежав чоловік.
— Заради Бога! Води! Кілька ковтків!
Що робити бідолашній дівчинці? Але чоловік, здавалось, був зовсім знесилений, і не міг іти. «А якщо він помре? А у мене ж є ще трохи сили,» — подумала дівчинка. І віддала все, що в неї залишилося, незнайомцеві. І, як тільки він випив води, то одразу ж розтанув у повітрі. Дівчинка лише почула голос: «Дякую-у-у!»
— Ну що ж, — зітхнула вона. — А я піду далі. — Після побаченого вона менше стала всьому дивуватися. Та тепер вона відчула, що стежка перестала пекти. Вона була досить теплою, майже гарячою, проте вже не такою, як перше — нестерпно пекучою. І Оксана попростувала веселіше.
І знову шлях перегородив якийсь чоловік. Він сидів на стежці, обхопивши голову руками.
— Ой лишенько! Моя голова! Що ж мені робити?
«Але ж я не лікар,» – подумала дівчинка.
— О людино добра, допоможи мені! Один я, хто порятує мене, як мені жити? — лементував він.
«Напевне, у нього велике горе,» — міркувала Оксана.
— Ще й яке! — уголос відповів чоловік, немовби прочитавши її думки.
— Чим же я зможу вам допомогти?
— Порадь, о людино! Ой, моя голова… Хто дасть мені поради? Як мені жити? Ой, лишенько! — усе повторював він.
— Що трапилось? — не витерпіла дівчинка.
— Ой, людино! Мене покинула кохана дружина! Я лишився сам! Я не можу з нею жити!
— Пробачте, ви хотіли сказати: «без неї»? — перепитала Оксана.
— І без неї не можу, і з нею не можу!
— Але ж ви не з нею? — спробувала заперечити дівчинка.
— Не з нею, ні! Але вона хоче повернутись! О, як я це переживу! Я не можу! Я все робив для неї, а вона мене покинула! О, як вона могла!
Оксана замислилась. І тут на пам'ять їй прийшла відгадка, що порятувала її в лісі. Що найважливіше?..
— Пробачте, — перебила його причитання дівчинка. — Я зрозуміла, ви не можете їй пробачити? І через це ви не можете бути разом?
— О так, так!
— Але ж ви її кохаєте?
— О так, так!
— Але ж якщо ви її по-справжньому любите, то зможете її простити. Ви ж хочете бути знову разом?
— Так!
— Тоді простіть!
— Як?
— Просто. Вона помилилась. А ви її кохаєте. І будете знову разом. Це ж так просто!
— Помилилась… Кохаю… — і з цими словами чоловік став підійматись у повітря, радісно махаючи на прощання дівчинці рукою…
Оксана пішла далі. Тепер стежка навівала вогку прохолоду літньої ранкової роси, і обпечені ступні загоювались. Коли до вершини гори залишалася лише половина шляху, Оксана знову побачила якогось незнайомця. Він стояв, вагаючись, дивлячись то униз, то догори.
— Добридень! Ви теж до Вогню? — поцікавилась, привітавшись, дівчина.
— Н-не знаю… Так високо… Страшно…
— А ви не дивіться униз.
— В-в-всерівно страшно. Я н-не можу. Я б-боюсь.
— Тоді як ви сюди потрапили? — здивувалась дівчинка.
Але чоловік усе повторював:
— Н-не знаю. Б-боюсь. Допоможіть!
— Тоді ходімо разом! — і дівчинка простягнула йому руку.
Той злякано відсахнувся, мов від вогню:
— В-відійдіть… Я боюсь вас… Я боюсь усього!..
Дівчинка розгубилась. Іти разом він не хотів. І не оступиться зі стежини. А вона вузенька. І як вона йому допоможе?
І тут дівчинка згадала про дзвоника. Але завагалася на мить: це ж її подарунок! Поки що то був єдиний різдвяний подарунок, що у неї був. І це ж пам'ять! Але інший голос усередині серця їй відповів: «Ти все одно пам'ятатимеш добрий народ із острова. А ця людина так і пропаде? Так і не стане щасливою? Можливо через те, що ти відмовилася допомогти?» Оксана почервоніла. Вона дістала чарівного дзвоника і задзвонила. Чоловік раптом просяяв на обличчі. Дівчинка простягнула йому дзвоника і сказала:
— Візьміть. Він розвіє страх. Це від щирого серця… — і не встигла вона це сказати, як миттю опинилася на вершині, біля Різдвяного вогню. Він весело запалахкотів, неначе вітаючи її. І тут Оксана застигла приголомшено на місці: вона забула свічку! Чим запалити вогника? Зрадлива думка почала підкрадатися: «А Біблія? Вона ж із паперу? Врятуєш хлопчика!» Оксана сама злякалася цієї думки:
— Ні! — і стала шукати довкола щось, чим можна було б запалити. На щастя, поруч лежала дерев'яна скіпка, неначе навмисне приготована для цього. Дівчина зраділа і з благоговінням приступила до вогню. Як тільки скіпка запалала, біля Оксани миттю опинився летючий човен. Він перетворився у величезного птаха. Оксана із вдячністю сіла у нього.
Вони летіли над морем, яке видавалося тепер напрочуд спокійним. І хмари сліпили своєю сніжно-білою блакиттю. Вітер співав у вухах, і було дивно й радісно на серці. Хмари нагадували їй то рідну домівку, то дерево в улюбленому сквері, то дзвоники у крамниці над прилавком… Оксана так замріялась, що аж почала заплющувати очі… І ледь не гепнулася. На щастя, вчасно стрепенулась, і притримала рукою скалку із Різдвяним вогнем, що уже було почала хилитися донизу…
Коли це дівчинка побачила, що вони пролітають над островом. Вона радісно помахала рукою привітним островитянам, і побажала їм щастя і (тут вона знову пригадала відгадку) — найголовніше — любові…
Коли море опинилося позаду, птах опустився біля берега і знову перетворився на човен. Затріпотівши вітрилами, рушив у море.
Провівши його поглядом, дівчинка рушила у вже трохи знайомий їй ліс. Запалена скалка служила їй замість ліхтарика.
Як тільки дівчина опинилася у самісінькій гущавині лісу, щось зашуміло, заторохтіло, і до неї з галасом висипали лісові люди.
— О вітаємо тебе, чарівна дівчино! Дозволь нам припалити свою скалку від твого вогню!
Дівчина погодилась, та потім завагалась: а якщо не можна? Якщо цей вогонь призначений лише для хлопчика? — та враз відкинула цю думку: вогонь же від цього не зменшиться.
Щиро подякувавши і побажавши дівчині щасливої дороги, дивні лісові люди знову розсипалися по лісу. І стало тихо.
Дівчина йшла стежиною (уже ходженою, та ще не протоптаною), освітлюючи собі шлях Різдвяним вогнем. Скалка поступово догоряла. Враз – обпекла пальці – і настала цілковита темрява.
— Агов! — покликала дівчинка. — Хто тут є? Допоможіть!
І лісові люди миттю висипали перед нею. У цю хвилину дівчина зраділа, що не пошкодувала вогню. І тепер їй дали нову, велику скіпку, запалили її Різдвяним вогнем, що був тепер у них, і провели її аж до виходу із лісу.
Тут Оксану уже зустрічав Миколай:
— Поспішаймо! Поглянь на годинник! — Оксана зовсім забула про нього. Залишалась одна хвилина! Дідусь узяв її за руку, і вони полетіли. Миттю опинившись у під'їзді, де мешкав хворий хлопчина, дівчинка побігла вгору по сходах. Квартира була незачинена. На сусідньому ліжку біля хлопчика лежала хвора мати. Оксана вбігла, запалила різдвяну свічечку, що стояла на столику біля ліжка, і, нічого не пояснюючи, вибігла. Здавалось, вони її не помітили — лише вогонь. У ту ж мить у хаті заясніло, і почувся радісний переливчастий сміх.
І тієї ж миті Різдвяний вогонь на чарівній горі, що підпирає хмари, запалахкотів так яскраво, неначе освітлюючи всю землю, і з нього вилетіла іскорка, яка полетіла високо в небо, і стала першою Різдвяною зірочкою. Так було дано відповідь на всі закиди темряви, і чорна хмара зі стогоном розвіялась, і багато з чорних плямок щезли, і на землю прийшло Різдво…
* * *
— Молодець! – похвалив її дідусь. — Ти зробила добру справу. Тепер я розповім тобі одну річ…
Святий Миколай оповів Оксані, що вона тоді, маленькою, не загинула разом з батьками в автокатастрофі через його, Миколая, молитви. Він просив Бога залишити дівчинку жити на землі ще хоча б на двадцять років. Вона повинна зробити ще багато добрих справ. І якби не цей вечір, її забрав би той чорний юнак… Оксана з жахом здогадалася, хто то був…
— Тепер справи підуть на краще, — підбадьорив її дідусь. — Але ти пильнуй! І ніколи не забувай про милосердя. — Із цими словами Святий Миколай торкнувся її палицею, від чого вона знову стала дорослою, і розтанув у повітрі…
Оксана розплющила очі. Сонце яскраво світило крізь шибки. Був ранок. На стіні цокав годинник у вигляді сови. Де це вона?
— Ви учора заснули, - натомилися, напевне, — звернулася до неї Ірина Родіонівна. – І я не посміла вас будити. З Різдвом Христовим!
Оксана почала пригадувати, що з нею трапилося. Сон це був, а чи насправді?..
— А у мене радісна звістка. Сьогодні я отримала поштою листа з адресою моєї онуки. Ось дивіться, — і старенька показала листа, де рівним почерком було написано не її, Оксани, ім'я та адресу. А вона так таємно сподівалась!..
Повертаючись додому, почула біля дверей квартири тоненький гавкіт. Прямо на килимку під її дверима сиділо симпатичне руденьке цуценя! «Ось і мені різдвяний подарунок!» — майнуло радісною думкою. Та тут же почула:
— Пробачте, ви не бачили мого собаки? Ось він! Це мій Дружок! — «Ось маєш тобі, подарунок,» — подумала розчаровано дівчина. Тепер вона повернулася обличчям до голосу. Перед нею стояв високий симпатичний юнак. Побачивши її, він оторопів: «Оксана?..»
— Звідки ви знаєте?..
— Ви не повірите… Ви будете сміятися… Я бачив вас сьогодні вночі уві сні… Такий же сон мені снився, коли я був маленьким… Я тоді важко хворів… Якось перед Різдвом мені приснилося, що дівчинка Оксана запалила мою різдвяну свічечку… І відтоді я видужав… Ви не будете сміятися? Сьогодні цей сон повторився…
Вона не сміялась. Вона раділа.
— Дозвольте поцікавитись, а як звати вас?
— Пробачте. Ігор. А можна, ми відсвяткуємо Різдво разом? У мене випадково є костюми Діда Мороза та Снігуроньки…
За годину до квартири навпроти крамниці з сувенірами подзвонили. Хлопчик побіг відчиняти двері… і оторопів: на порозі стояли справжнісінькі Дід Мороз і Снігуронька! Вони принесли мандарини та багато солодощів… А ще — «Дитячу Біблію…»
А у поштовій скриньці на Оксану чекав лист з Америки, від її рідної бабусі, яка тільки тепер її віднайшла…
